Здається, вже ні у кого немає сумнівів що Трамп – ідіот.
Можна нескінченно обговорювати його щоденні демонстрації ідіотизму, абсурдну поведінку, його економічну безграмотність, його неможливість закінчити думку, його мізерний словниковий запас, його нарцисизм, його психічні розлади, погану пам’ять та когнітивний занепад як ознаки деменції, його шарахання вперед-назад за які він отримав прізвисько TACO (Trump Always Chickens Out – Трамп Завжди Дає Задню).
Але тепер всі задаються питанням: як цей ідіот став президентом США?
Читайте також: Феномен Трампа: чому половина Америки повірила брехуну
Вичерпну відповідь на це питання 500 років тому дав Нікколо Макіавеллі.
Макіавеллі пояснив що влада – це спектакль. Тут перемагає не той, хто краще знає, а той, хто краще грає. Справжні правителі – це майстри образу. Їхня сила не так у правді, як у її подачі. І чим більше гучний і впевнений образ вони створюють, тим вищі їхні шанси перемогти і утриматися на троні.
За Макіавеллі, у тому що ідіоти приходять до влади винувато суспільство. Але він не звинувачував суспільство у глупстві, він просто показував, як працює сприйняття.
А сприйняття не часто цікавиться істиною. Воно цікавиться формою, ефектом, упевненістю. І тому інтелект стає перешкодою на шляху до лідерства, адже розум робить людину менш придатною для влади.
Читайте також: Найбільша небезпека шоу-президентства Трампа
Сучасна психологія та соціологія підтверджують те, що Макіавеллі зрозумів ще за Епоху Відродження. Коли показник IQ перевищує 120, вплив розуму починає грати проти ефективного лідерства. Причина в тому, що надмірно інтелектуальні люди починають мислити надто складно для сприйняття більшості. Їхні промови стають насиченими нюансами. Вони не дають швидких та однозначних відповідей, постійно роблять застереження, уникають категоричності, вдаються в глибокий аналіз. Це робить їх менш зрозумілими, менш продаваними і менш харизматичними.
А люди, особливо в умовах криз і невизначеності, прагнуть не аналізу, а впевненості, не роздумів, а вказівок.
Розумний бачить заплутаність там, де інші бачить пряму лінію. Він розуміє, що кожне рішення спричиняє низку різних наслідків. Що існує контекст, компроміси, ймовірність.
Розумний здається натовпу холодним, незрозумілим, важким. Його уникають, його ідеї ігнорують. Він каже: “Треба почекати і все прорахувати”. А інший каже: “Давайте зробимо ось так швидко і просто”.
Отже вгадайте, кого послухають.
Читайте також: «Важко навіть закінчити речення»: що стоїть за очевидними ознаками прогресуючої деменції Трампа
Влада вимагає швидкості, харизми та простоти. А люди потребують ілюзію впевненості. У світі, де масове сприйняття формується не знанням, а враженням, впевненість є валютою впливу. І чим голосніше людина каже, чим більше вона вірить у свої [примітивні] слова, навіть якщо вони помилкові, тим вище його шанси бути визнаним лідером. Це і є суттю ефекту Данінга-Крюгера, когнітивного спотворення, за якого люди з низьким рівнем компетентності схильні значно переоцінювати свої здібності, тоді як справжні експерти, навпаки, часто сумніваються у своїх висновках. Як писав Шекспір “Дурень впевнений у своїй мудрості, а мудрець знає, що він дурень”.
Коли людина каже: “Я точно знаю, як вирішити проблему”, люди охоче йдуть за ним, не вимагаючи доказів.
А коли розумний обережно каже: “Це складна ситуація, тут багато нюансів” – люди це сприймають як слабкість.
Цей ефект особливо помітний у політиці. Харизматична, гучна, самовпевнена людина спричиняє довіру, навіть якщо вона повністю некомпетентна. Ми бачимо це завжди і скрізь, також у бізнесі і у медіа.
А тих, хто надто довго думає, хто надто точно формулює, хто надто тверезо дивиться на світ, просто не помічають.
Читайте також: Слова і вчинки Дональда Трампа знаходять пояснення у світлі психічних розладів і когнітивного занепаду
Чим людина дурніша, тим вона впевненіша. Чим вона впевненіша, тим вона звучить переконливіше. Чим вона переконливіша, тим частіше її сприймають як лідера. Самовпевненість прирівнюється до компетентності.
Лідерами стають не ті, хто більше знає, а ті, хто говорить так, ніби знає все. І це є пасткою.
Впевненість заражає. Люди сприймають її як істину. Мозок людини схильний заощаджувати енергію, довіряючи поверхневим ознакам – впевненість, рішучий погляд, категоричність. Все це дає ілюзію сили, але за нею часто ховається порожнеча або навіть небезпека. Таким чином самовпевнені, але некомпетентні люди потрапляють нагору.
Читайте також: «Величезна проблема»: нове інтерв’ю Трампа викликає дедалі більше закликів висвітлювати його «когнітивний занепад»
А далі постає питання: що відбувається, коли такі трампи отримують владу? Як вони її утримують і чому вибудовують навколо себе цілі мережі посередностей?
Макіавеллі дає відповідь. Коли самовпевнена, але некомпетентна людина отримує владу, починається найруйнівніше.
Він прагне не до покращення системи, а до її підпорядкування собі. І найнадійніший спосіб закріпитися на вершині – оточити себе ще слабкішими людьми.
Макіавеллі писав:
“Перший спосіб оцінити розум правителя – подивитися, ким він себе оточив”.
Ця фраза відкриває нам очі на те, як посередність відтворює саму себе, перетворюючись на систему. Слабкий лідер боїться сильних. Він не виносить конкуренції, навіть якщо вона є корисною. Тому замість компетентних та розумних він підбирає лояльних та слухняних. Замість тих, хто може запропонувати конструктивну критику, тих, хто киватиме. Замість тих, хто здатний вирішити проблему, тих, хто вміє її приховати. Так починається ланцюгова реакція. Некомпетентність, сівши на вершині, розтікається вниз, перетворюючи всю систему у болото посередності.
Такий лідер не зміцнює систему, він підриває її зсередини. Він боїться чесного зворотного зв’язку. Він боїться того, хто знає більше. Він боїться тих, хто може бути найкращим. І тому він душить розвиток на корені. Так у системі виникає брак компетентності. Поруч із посереднім лідером виникає “екосистема” посередності, закрита від критики і несприйнятна до правди.
Читайте також: Ілюзія власної винятковості: як ми переоцінюємо свою унікальність
Це не наговори на Трампа – це реальність, яка повторювалася в історії безліч разів. І коли виникають кризи, такі трампістські-путінські системи не витримують. У них немає глибини, немає експертизи, немає гнучкості. Тільки ланцюг взаємних страхів та ілюзій, а в центрі — жалюгідний лідер, який боїться правди більше, ніж поразки. І навіть знаючи все це, суспільство знову і знову схильне обирати саме таких людей.
Але чому люди йдуть за тими, хто пропонує легкі рішення, хто каже голосно, хто не допускає сумнівів? Відповідь на це питання варто шукати не в Трампі, а в людській психіці. У тому що на верхівці влади в США ідіот – винен не Трамп. Але це тема іншої розмови.
