Кожне десятиліття життя приносить нам нові побоювання і тривоги, але в нинішній вік «змішування віків» ми можемо відчувати себе старими або молодими – в залежності від установок і обставин.
Не тільки невпевненим у собі невротиків властиво чіплятися за молодість. Наші переживання з приводу віку живить саме суспільство з його установками на егоїзм, індивідуалізм та прагматизм. У масовій свідомості старість асоціюється з даремністю і втратою життєвих функцій. Саме тому так страшно перестати подобатися оточуючим втратити ефективність, а значить, і місце в суспільстві, бути витісненими з ринку праці, тобто символічно виявитися засудженим на зникнення ще за життя.
І хоча повернути молодість неможливо, ми мимоволі намагаємося здаватися молодшим. Якщо не для того, щоб подобатися собі, то, принаймні, щоб як можна довше залишатися привабливими для інших, викликати у них інтерес.
Нові соціальні правила
Сьогодні суб’єктивне відчуття старості наздоганяє нас приблизно у віці 68 років. Правда, пояснити його ми не завжди можемо. «В минулі століття критерії визначення вікових груп були об’єктивними: здатність працювати або воювати для чоловіків, здатність народжувати дітей — для жінок», — пояснює дослідник психології старіння Жером Пеллисье.
Нічого подібного в наш час змішування віку немає. Дитинство все раніше і раніше змінюється підлітковим періодом. Психоаналітики відзначають, що латентна фаза розвитку, коли імпульси дрімають, перш тривала з 7 до 11-12 років, зараз нерідко заміщається передчасним препубертатом. В районі 30 років ми отримуємо свою першу статусну посаду. При цьому, з точки зору роботодавця, 45 — вже не дуже привабливий вік. Більш молоді співробітники демонструють нам наші обмеження і «підштовхують до виходу». По суті, у нас немає часу перевести дух. Ми тільки-тільки набралися досвіду, практичних знань, як нам пропонують подумати про пенсії.
Сьогодні говорять про «третій вік» — час між виходом на пенсію і вступом в «паспортну» старість у 75 років
«Завдяки прогресу медицини середня тривалість життя в Європі становить 80 років для обох статей. Тому в соціальному плані ми старіємо все раніше, а біологічно — пізніше», — нагадує Жером Пеллисье. Це розбіжність між реальним і символічним породжує складну психологічну колізію: страх старості починає турбувати нас раніше, ніж наше тіло відчуває вікові зміни. І цей страх часто гірше самої старості.
Але не все так однозначно, нагадує психотерапевт Віктор Каган: «Сьогодні говорять про «третій вік» — час між виходом на пенсію і вступом в «паспортну» старість у 75 років. Ще півстоліття тому неможливо було уявити 70-80-річного студента або його однолітків, які подорожують по світу, відкривають у собі поетів, художників і так далі. Соціальне життя — це не тільки робота. І соціальна активність тих, хто вступив у «третій вік», вражає і не може не радувати».
Підбиття підсумків
В середньому до тридцяти років жінки гостро відчувають, що біологічний годинник цокає і пора створити сім’ю, завести дітей. Сорокаріччя нерідко стає кризою середнього віку: чоловіки і жінки підбивають попередні підсумки, розмірковують про прийняті рішення, про те, що слід зробити, щоб наблизити намічені цілі, болісно шукають сенс.
Страх смерті зовсім не очолює список тривог: бачачи, як звужується горизонт можливостей, ми боїмося не реалізувати себе у другій половині життя.
Після сорока п’яти починає змінюватися тіло, а для жінок це час початку менопаузи, коли зникає шанс на материнство.
Така об’єктивна реальність: з глибокими людьми похилого віку спілкуються так само, як з малими дітьми
Ще недавно п’ятдесятирічна жінка не задавалася питаннями про своє місце в цьому світі: виростивши дітей, вона приєднувалася до шановного клану матрон. Зате нинішні п’ятдесятирічні вперше в житті відчувають себе молодими, тому що нарешті навчилися отримувати від життя задоволення.
У шістдесят ми ще у формі, але починаємо замислюватися про похилому віці з його супутниками — старінням організму, хворобами. Тим більше що ми прекрасно знаємо про цього часу на прикладі своїх батьків.
З’являється страх залежності — бути безпорадним, опинитися під опікою інших людей, можливо, зовсім чужих — лікарів, доглядальниць. Він гостро відчувається ще й тому, що ці почуття ми вже випробували в дитинстві, коли могли існувати лише завдяки турботі оточуючих. Але така об’єктивна реальність: з глибокими людьми похилого віку звертаються так само, як з маленькими дітьми.
Старість — сюрреалістичний стан
Всі ми старіємо в різному віці. Психоаналітики вважають, що це визначається нашим лібідо. Коли ця психічна енергія перестає циркулювати, ми замикаємося в собі, запитуючи себе: для чого нам любити, бажати? Ми вважаємо себе негідними інтересу. А на все нове, на можливість чогось навчитися ми відповідаємо: «Це не для мене». Слова, що означають, що ми стали старими.
Любовні негаразди, втрати, смерть близьких відразу додають нам багато років. «Можна сказати, що старість настає тоді, коли ми самі себе “приговарюємо” до неї і залишок часу присвячуємо виконання цього вироку», — коментує Віктор Каган. Навпаки, нові стосунки, інтереси, нова любов, пробуджує сильні емоції, підтримують наш «нарцисизм» і повертають впевненість у собі.
Наша уява, наші мрії нічого не знають про хід часу. Вони всемогутні, у них немає меж
За готовністю до ізоляції та виключення з суспільства часто криються проблеми з самооцінкою і депресивний стан. «Ми можемо опинитися старими не тільки в будь-якому віці, але і зробити це неодноразово, — каже психоаналітик Жюдит Дюпон. — Перший раз я постаріла після мого десятого дня народження, вранці, коли прокинулася. Я несподівано зрозуміла, що тепер аж до 99 років мій вік виражатиметься двозначним числом. Я знала одну прекрасну і молодо виглядати жінку, яка здала відразу після сорока років: у неї було відчуття, що тепер її життя скінчилася. У певному сенсі старість видається мені сюрреалістичним станом: ми в точності ті ж, що і завжди, ми несемо в собі дитини, підлітка, дорослого, якими були, навіть немовляти і, можливо, зародок, і тим не менш все тепер по-іншому».
І тому є причина: наша уява, наші мрії нічого не знають про хід часу. Вони всемогутні, у них немає меж. Реальність же і наше тіло спускають нас з небес на землю. Однак, хоча останнє слово завжди за ними, вони не можуть перемогти бажання жити. В кінці життя, навіть коли рак щелепи вже не відпускав його ні на хвилину, Зігмунд Фрейд писав: «Життя в моєму віці непросте, але весна разюча, як і любов».
