Року 1917 українізація була в певному сенсі не менш актуальною, аніж нинішнього 2017.
Влада почала дбати про те, щоб українською заговорило військо, службовці в установах, клопоталася розвитком преси. Тільки тоді це вважалося розбудовою держави.
А от політику коренізації/українізації раптом проголосив 1923 року радянський уряд. Для режиму це стало акцією вимушеною, адже “вкорінення” комунізму йшло на наших теренах не надто успішно.
Декретом Раднаркому УСРР від 23 липня 1923 українська впроваджувалася як мова викладання в усіх типах шкіл. Окрім освіти, нова політика найбільше стосувалася ще двох царин – державних установ та культури.
Відповідь на питання, кого ж треба було українізувати, у висвітленні статистики виглядає десь трохи курйозно. За переписом 1926 року, з 29 мільйонів населення українську визнали рідною понад 22 мільйони. Тож закономірно, що шкільництво розвивалося дуже успішно.
Якраз тому, що в кожному місті й селі з’явилися українські школи, ми величезною мірою завдячуємо усталення національної свідомості й збереження культурної тожсамості.
Українською стали виходити не лише центральні, але й регіональні газети. І на Донбасі, і на півдні: скажімо, “Одесские ведомости” стали “Чорноморською комуною”.
У двадцяті роки україністика нарешті стала повноцінною університетською дисципліною. Її здобутки не втратили значення подосі. У Київському університеті, перейменованому тоді в “інститут народної освіти”, Микола Зеров, Павло Филипович, Борис Якубський запроваджують фундаментальні курси вітчизняної літератури.
В Академії наук розгортається велика робота для підготовки словників, вироблення наукової термінології. Виходили нові підручники, навчальні посібники. Скажімо, словник “Фразеологія ділової мови”, що витримав кілька перевидань, уклали першорядні письменники – друзі-ланківці Валер’ян Підмогильний та Євген Плужник.
Для технічних спеціальностей почали перекладати авторитетні підручники з європейських мов. У Київській політехніці відкрили курси української мови, запровадили дисципліну “українознавство”.
Прикметно, що до Києва тоді їхали вивчати україністику студенти з Кубані. Літературознавець Григорій Костюк згадує у своїх прецікавих “Зустрічах і прощаннях” про однокурсників-кубанців, яких згодом, у тридцяті, безжально репресували.
Натомість привид ненависної українізації став жахливим видивом, пекельною примарою для чиновницького люду. Від службовців вимагали скласти іспит, а відтак розгорнулася мережа мовних курсів.
Про поневіряння клерків на таких заняттях знаємо з прози двадцятих – згадати хоча б, як головний герой роману Підмогильного “Місто” викладав, морочачися з геть немотивованими бухгалтерами.
А от героїня його “Невеличкої драми” українську охоче й швидко вивчила, бо йшлося про те, щоб завоювати серце вигідного нареченого.
Контори здебільшого чинили шалений спротив, адже звичка, як відомо, друга натура. Неперевершені саркастичні картинки з побуту радянських бюрократів тої доби дав у знаменитій комедії “Мина Мазайло” Микола Куліш.
Бідолашний Мазайло, що називається, не встигав за часом. Хлопця роками зневажали за “мужицьке” прізвище (коли вірити скаргам Мини, кохана дівчина вийти за нього через те відмовилася, та що там, навіть у репетитори не хотіли брати!), і от він нарешті вирішив у демократичному суспільстві – бо за царату це було дуже складно – поміняти його на аристократичніше.
А що культурну вищість Мазайло і такі, як він, ототожнювали з російською, імперською ідентичністю, то русифікація суфікса видавалася жаданим щастям.
Українізація допекла аж так, що Мазайлова родичка “тьотя Мотя” була певна: “прілічнєє бить ізнасілованной, нєжєлі украінізірованной”.
Фінал Кулішевої п’єси – за злісний спротив українізації нашого героя з роботи таки звільнили.
Утім, найбільших успіхів українізація досягла в культурній сфері. Вітчизняне мистецтво перебувало тоді на піднесенні, активно розвивалися модерністські стилі й течії.
Коли у ранньому модернізмі перед вела поезія, малі форми, то при кінці двадцятих виходить цілий ряд цікавих романів. Політика, зрозуміло, не мала безпосереднього впливу на літературу чи живопис; справа в іншому – з’явився новий читач.
Студентська молодь заповнювала величезні аудиторії, де відбувалися тогочасні бурхливі мистецькі диспути.
Державна підтримка сприяла появі потужних видавництв, регулярному виходу авторитетних часописів. До прикладу, лише кооперативне видавництво “Книгоспілка” мало по Україні близько 800 книгарень. Причому орієнтувалися на село, виходило і красне письменство, і підручники для всіх рівнів освіти.
На сторінках журналів “Червоний шлях”, “Життя й революція”, “Вапліте”, “Нова ґенерація” публікувалися автори різних орієнтацій: і традиціоналісти, й авангардисти.
Виходять академічні багатотомники класики, зокрема тоді було вперше підготовлено повні зібрання Лесі Українки та Михайла Коцюбинського.
Чимало зі зроблених тоді перекладів продовжували тиражувати навіть попри те, що самих майстрів, як-от, до прикладу, Валер’яна Підмогильного, знищили в таборах.
На одеській “кінофабриці”, як її тоді називали, знімають українське кіно: окрім славетних фільмів Олександра Довженка, там з’явилося чимало популярних стрічок із такими зірковими акторами, як Амвросій Бучма, Наталя Ужвій.
Українські версії оперних вистав спершу викликали неприйняття й одверте глузування (щось зовсім схоже ми спостерігали, до речі, коли вже у наші часи почали дублювати телефільми).
Утім, шовіністичний галас швидко вщухав, адже оперні лібрето перекладали першорядні поети.
Скажімо, коли 1927 до столичного Харкова приїхав на гастролі Леонід Собінов, один із найславетніших російських тенорів, то співав партії Лоенгріна в однойменній опері Вагнера, Ленського в “Євгенії Онєгіні” Чайковського, Левка в “Майській ночі” Римського-Корсакова українською і писав, що звучать вони “поетично, красиво й легко”.
Микола Бажан не пошкодував зусиль, аби поставити зірковому гостеві добру вимову.
BBC Україна
