Без усвідомлення нових реалій політика Варшави щодо Києва приречена, – пише на сторінках Rzeczpospolita колишній посол Польщі в Росії Катажина Пелчинська-Наленч.
З дня вступу до Євросоюзу, який стався більше десятиріччя тому, польська політика щодо Києва була зосереджена на стратегічній меті інтегрувати Україну в європейське співтовариство. Вона спиралася на три засади. По-перше, створення так званого “Європейського світу” в межах ЄС визнавалося корисним і безальтернативним процесом. По-друге, будівництво “Заходу на Сході” – процес хоч і складний, але можливий. По-третє – Холодна війна залишилася в минулому, а разом з нею і імперські амбіції Росії. Сьогодні ці принципи втратили своє значення, а контекст польсько-українських стосунків радикально змінився.
На її думку, Євросоюз з центру тяжіння і джерела стандартів все більше перетворюється на оточений з усіх боків острів, який не так “експортує” власні рішення, як намагається захиститися від зовнішніх атак. Трансформація України навіть під загрозою російських танків відбувається вкрай повільно і з великим опором. На думку автора, очевидно, що модернізація української держави займе десятиріччя. На додачу до проблем Заходу і самої України все більш виразною стає поведінка Росії, яка відверто ставить під питання право сусідніх країн на повний суверенітет. Претензії Москви – це не повернення до Холодної війни, але вони стали реваншем, контрнаступом після поразки в тому старому конфлікті.
На відміну від Холодної війни, зараз лінія, за яку амбіції Кремля не вирішуються переступити, чітко не накреслена. Анексія Криму, війна на Донбасі, провокації в Балтійському морі – все це не що інше, як спроба посунути цю лінію все ближче до Заходу. І головним полем конфронтації за межою “російської сфери впливу” стала саме Україна.
Сприйняття нової реальності польсько-українських відносин з усіма її проблемами, слабкістю Заходу і маргіналізацією Польщі точно ні легке, ні приємне. Однак без усвідомлення нових реалій політика Варшави щодо Києва приречена не тільки на перетворення в ритуал повторення заяложених гасел, а й в безцільний дрейф. Візити та контакти на високому рівні відбуваються, але вони служать лише цілі збереження стосунків на нинішньому рівні без будь-яких більш широких стратегічних бачень.
Тим часом, на думку автора, політика щодо України для Польщі має набагато більше стратегічне значення, ніж будь-коли в минулому. Вона стала ключем до стримування життєво небезпечного для Польщі процесу геополітичних розділів в центрально-східній частині Європи з усіма його наслідками, такими як визнання “меншої європейськості” деяких країн і застосування до них “особливих” стандартів безпеки, що призведе до прийняття права Росії на обмеження суверенітету її сусідів. Польща надто слабка, щоб самостійно підірвати цю загрозливу тенденцію. Але вона може її обмежити. У стосунках з Україною це означає, перш за все, діяти на благо зміцнення української державності.
“Розпад української держави став би катаклізмом, який призведе до хаосу і поставить під питання все основи європейської безпеки. Польща також повинна робити все можливе, щоб не допустити віддалення України від Євросоюзу або виникнення ситуації, за якої ідентичність української держави і народу будувалася б на протиставленні до Польщі і Європі”, – пише автор статті.
Якщо перевести все це на мову конкретної політики, можна виокремити три особливо важливі поля діяльності. Насамперед, Польща надзвичайно компетентна в сфері створення і поліпшення ефективності функціонування органів самоврядування. На думку автора, допомога Україні в цьому полі могла б стати значним внеском у стабілізацію української держави. Певні дії в цьому напрямку вже реалізовані, однак їх варто було б розширити. При цьому співпрацю з Києвом треба позиціонувати перед іншими країнами ЄС як позицію Польщі в стабілізації ситуації в регіоні, яка виходить за межі звичних двосторонніх відносин. Це наділило б Варшаву іміджем країни, яка бере на себе частину відповідальності за безпеку в Європі.
Треба також пам’ятати, зазначає автор, що політика щодо України тісно пов’язана з внутрішньою польською політикою. Пропольське і проєвропейське мислення українців виховується через досвід мільйонної спільноти мігрантів.
“Для наших стосунків має велике значення, чи відчувають громадяни України себе в Польщі в пошані і в безпеці чи зацькованими і приниженими. Тому принципово важливо викорінити все провокації, які можуть привести до польсько-українського міжетнічного конфлікту. Тут ні в якому разі не йде мова про обмеження навіть найскладніших історичних дискусій, а мова йде про недвозначно жорстке засудження популістських і націоналістичних ексцесів, таких як знищення пам’ятників або спалення прапорів. Варто пам’ятати, що в Україні теж є націоналісти, є польська меншина, польські пам’ятні місця і кладовища”, – говориться в статті.
Важливим питанням залишається і спільний кордон. Від його пропускної здатності залежить ефективність економічних і туристичних контактів. Питання кордону має також європейський вимір. Після скасування віз для українців, яке ймовірно може статися найближчим часом, кількість бажаючих приїхати в Польщу виросте. “Було б добре, якби польсько-український кордон стала не бар’єром, а воротами в ЄС”, – зазначає Катажина Пелчинська-Наленч.
