«Будь-який наш рух до справжності, до національної ідентичності вороги зустрічають багнетами. Наша столітня боротьба за Україну триває і завершиться не скоро. Добре, що українці знаходять щастя і в боротьбі». Письменник про державну мову, українізацію і розвал Росії.
Національну ідею по-різному трактують, але вона звучить дуже просто: Українська самостійна соборна держава. Таке було гасло всіх наших попередників, борців за волю України. І це поняття несе в собі все найважливіше. Насамперед національна ідентичність, а за нею вже похідні — добробут, соціальна солідарність, культурний та економічний розквіт тощо. Мене часто запитували, коли з’являться в Україні такі люди, як Чорний Ворон. Чи є вони вже? Я відповідав: нас так витолочили на генному рівні, що я таких воїнів не бачу, але вже в передчутті їхньої з’яви. Українця-воїна я побачив на Майдані під час Революції гідності. Воїна, який подолав у собі страх і пішов проти ворога з дерев’яним щитом. То було народження нової української людини. Без пафосу. Сучасного героя треба шукати на передовій, на війні. Після бою під Крутами теж говорили: як могли послати дітей на смерть? Де були керівники держави? Винниченко тихо п’єсу в той час писав… Ще хтось — партійну програму. Але Євген Маланюк згодом сказав, що Крути — то були уродини нового українця.
Українська революція триває. Ось уже сторіччя. Ця війна ніколи не припинялася. Я завжди глибоко відчував спадкоємність нашої визвольної боротьби. І мені було дуже прикро й дивно, що ось ще донедавна деякі українські історики та письменники називали нашу національну революцію 1917–1921 років громадянською війною, яка начебто точилася між класами. Але російсько-українська війна триває постійно, просто агресія загарбника набирала різних форм. Від військового вторгнення до колоніального, репресивного гноблення й неприхованого геноциду. Нині ми знову ввійшли у фазу збройної боротьби, Росія оружною потугою посунула на Україну. Ми ж пам’ятаємо, як це було сто років тому, коли проголосили спершу автономію, потім повну незалежність — і відразу ж повалили з півночі московські банди. Такі ж гібридні, такі ж брехливо-ниці у своїй захланності, як і тепер.
Найважливіше для нас сьогодні — це знайти рішення, яким шляхом ми можемо досягти перемоги. Але, на жаль, щодо цього досі нема єдиної думки. Хлопці наші, які воюють, мають найбільше моральне право про це говорити, і вони хочуть збройною потугою звільнити наші землі. Водночас ми знаємо, що це вимагатиме дуже великих жертв, бо москалям ми ще не готові дати нищівну відсіч. Українська армія постала буквально на наших очах, але я не певен, що це та армія, яка може на рівних воювати з російською імперією. Тому скажу непопулярні речі, але до них схиляється дедалі більше людей. Ще на початку 1990-х років, будучи прес-секретарем Української республіканської партії, коли її очолював Левко Лук’яненко, я висловлював крамольні думки, називаючи їх філософією розпачу. Якщо ми не маємо цілеспрямованої україноцентричної політики щодо Криму й Донбасу, то краще їх позбутися, бо в майбутньому вони нестимуть велику загрозу країні.
У становленні Української держави питання мови визначальне. І я завжди був переконаний, що для нації головне — мова, а не територія. Я прожив у Києві багато років, і на мене часто озиралися, бо я розмовляв українською літературною мовою. За радянських часів мене часто перепитували, чи я не зі Львова. Хтось каже, мовляв, от я не говоритиму українською, бо добре її не знаю, тому не хочу псувати. Чоловіче, в мене серце радіє, коли я бачу, що ти намагаєшся нею говорити, не знаючи досконало. Коли я поїхав іще студентом до Вірменії, вивчив вірменську, то зумисне говорив гірше, ніж умів, тобто підкреслював, що я не вірмен, але намагаюся вивчити їхню мову. І через те до мене ставилися ще краще. Серед різних компліментів від літературних критиків мені найбільше сподобалося, як одна журналістка сказала: «Коли читаєш Василя Шкляра, то складається враження, що він жив не в Радянському Союзі, а десь на еміграції». Я недавно був на ефірі в Остапа Дроздова, і мені хотілося дати йому тему для телепередачі: запроси російськомовних хохлів, аби вони відверто пояснили, чому не хочуть переходити на українську. І ще таке: хай пояснять своє ставлення до тих українців, які берегли в собі мову все життя, незважаючи на соціальний дискомфорт, втрату роботи тощо. Ким вони нас вважають? Дурнями? Диваками? Мене цікавлять ось такі психологічні речі.
Я не був свідком жодного випадку, коли побили б москаля за те, що він розмовляє російською. У нас іще за радянських часів витворився культ російськомовної людини, яка мала переваги над україномовною. Ми добре знаємо, що українець не міг зробити повноцінної кар’єри за радянської доби, якщо не переходив на російську. Кожна сільська проста сіра родина таємно мріяла, що діти поїдуть до Києва, Харкова, Дніпра й заговорять там російською, як вища каста. І після проголошення незалежності це збереглось у мізках людей, бо вони побачили, що українську знати не обов’язково, президентами й прем’єр-міністрами стають люди з російського середовища. Я не знаю жодного україномовного олігарха, всі вони, як і більшість політиків-бізнесменів, несуть у собі «русский мир», який нав’язувався українцям упродовж усіх років формальної незалежності. І нав’язується дотепер, усе вказує на те, що цей «мір» комфортніший, вигідніший економічно.
Російськомовні українізацію сприймають як насильство, якесь знущання з них. А в манкуртів це сприймання ще болісніше, ніж у росіян. Бо манкурт тільки вибився в люди, тільки навчився говорити російською, а йому кажуть повертати назад. То для нього справжнє потрясіння! Я ніколи не бачив в Україні, щоб образили людину за те, що вона розмовляє російською. Тим часом усі знають, що за українську мову не лише ображали, а й убивали. Відрубували руки за витатуюваний тризуб. Скількох закопали, скільки людей зникло безвісти… Ми сьогодні навіть не злічимо. І мене дивують ці всі оптимістичні балачки, що Крим наш і завтра повернеться до нас. Але десь на рівні підсвідомості чи не кожен розуміє, що не повернеться. І я впевнений, що якби зараз там провели — без автоматів — референдум, то явна більшість (90%) проголосувала б за те, щоб залишитись у складі Росії. Кацап нахабніший і гонористіший за хохла-перевертня, він ладен голодувати, тільки дай йому навести свої порядки. Він від свого не відмовиться. Зауважте, якщо збирається товариство з чотирьох-п’ятьох людей і один розмовляє російською, то й решта догідливо перейдуть на російську. Хохол неодмінно продемонструє кацапові, що він не селюк, грамотний, уміє цвенькати. Отож ментально кацап сильніший за хохла, не кажу, що росіянин за українця. Саме в обстоюванні власних інтересів. Тому, як той Крим приєднувати, уявити важко. Я кажу навіть не про бабусь у фіолетових беретах, а про молодих людей, які народились у 1990-х. Коли в їхньому селі прокотилася новина, що тепер вони в лоні Росії, то стрибали до неба. Тому реалістичних шляхів репатріації Криму в умовах демократії нема. Раніше потрібно було колонізувати ці землі, якщо ви хотіли їх називати Україною. Або віддати татарам, бо та земля їхня, іншої вони не мають.
Українське телебачення не показує реалій, якими нині живе Крим чи Донбас. Якимись натяками, трикрапками журналісти хочуть усім розказати, що там гірше, ніж тут. А я не думаю, що гірше в розумінні тамтешнього обивателя. Показували відразу ж на третій день після анексії, що в Криму в півтора рази вищі ціни в магазинах, ніж у нас, а на четвертий чи який там день усіх українців зробили біднішими втричі. І ми знаємо, хто це робив, як і для чого.
Про те, щоб бодай тимчасово поступитися територією заради порятунку нації, політики не говорять, бо це табу. Жоден президент ніколи не скаже: «Відгородімося від ворожого регіону, бо він став плацдармом для ворога». Блокада засвідчила, що треба йти на такі рішучі кроки, вони дають шанс на вирішення проблеми, на вихід із сліпого кута. Нам потрібно розбудовувати свою державу, позбуваючись загрозливих баластів. Попереду ще будуть великі геополітичні злами, які відкриють нам нові можливості і щодо повернення земель, але до того треба мати привабливе обличчя. Повертати землі треба на власних умовах, а не на тих, які пропонує агресор. Якщо послухати політичну верхівку, то виходить, що не Донбас має приєднатися до України, а навпаки, Україна до Донбасу. На ганебних і принизливих умовах. Тим часом навіть без Криму й частини Донбасу ми не в змозі сформувати патріотичний парламент. Коли знову додадуться ці «втрачені» голоси, буде біда. Із тих людей, які виїхали з Донбасу, лише кожен четвертий погоджується повернутися туди після відновлення кордону. Бо патріоти знають, що їх там просто виріжуть. Там фізіологічна ненависть до всього українського.
Бери стільки, скільки можеш підняти, інакше надірвешся і втратиш усе, що маєш. Національна велич держави у ХХІ сторіччі вимірюється не квадратними кілометрами. Насамперед — територією духу, власним простором у світі. Що таке територія? Це чіткий кордон, який окреслює межі країни. Цю лінію творять не міжнародні угоди, а саме життя, розвиток, боротьба, духовна сила нації. Чому окупант не пішов на північну Луганщину? Бо там україномовні села. Загарбник теж має уявлення про власний простір. І тому відразу після окупації він заселяв наші території власним етносом. Поновлювати історичну справедливість в умовах демократії практично неможливо. Ще Міхновський казав, що нація, яка не встигне визволити себе до настання демократії, шансів не матиме. Тому так тяжко постає Україна.
Нова українська людина — це загострене почуття гідності. Людської, а відтак і національної. Це міцно пов’язано. Таке почуття в ідеалі мусить бути природним і не обтяжувати тебе психічно, не напружувати якимись зобов’язаннями, показним патріотизмом, це все має бути в крові. Просто ти знаєш, що найбільшою ганьбою є плюнути на могили своїх предків, тобто втратити духовний зв’язок із попередніми поколіннями, з історією свого роду й народу. Хохлові це байдуже. Гордість у нього підмінена гординею, смертним гріхом. Його легко налякати словом «націоналізм», бо він не знає, що це таке.
Але український націоналізм, добре це чи погано, гуманніший, лагідніший, ніж європейський лібералізм. Наприклад, християнська демократка Анґела Меркель — радикальніший націоналіст, ніж наші праві політики. Бо якщо вона каже, що кожна людина, яка не знає німецької мови, не бажана в Німеччині, то тут такого не скаже ні Олег Тягнибок, ні Андрій Білецький. Бо їх одразу назвуть фашистами, нацистами, расистами й ким завгодно. Націоналізм Меркель — зразок того, коли це почуття уже в крові, за нього не треба боротися і можна вибудовувати різні політичні моделі. Такими, як вона, фактично є всі лідери європейських держав. А українці досі через це не пройшли, тому націоналізмом ми називаємо природні речі: прагнення бути собою, розмовляти материнською мовою, обстоювати свою культуру. Ми ж не принижуємо нікого, не утискаємо, ми гостинні, добрі й толерантні і вже докотилися до того, що я терпіти не можу цю українську терплячість і толерантність. Усе це дійшло до самоприниження, до дикого національного мазохізму. У нас уже й терміни виникли, як-от «ліберасти», «толерасти»…
Коли я був іще дитиною, то відчував неприязнь до хлопців, які поверталися з армії і вже намагалися розмовляти російською. Була така антипатія і до дітей тих селюків, що поїхали працювати до міста на «Ленінську кузню», на фабрики й заводи та привозили в село своїх діточок, які розмовляли по-городському з батьками, бабусями, дідусями. Для мене це було дикунством. Таких, як я, наші вороги й ренегати називають «национально азабочєнимі». Ну й добре. Думаю, що якби СРСР справедливо вирішив мовне питання, то стояв би ще століттями. Але це суперечило самим основам імперії.
Позірна українізація завжди погано закінчувалася. У нас створюються не закони, а якась казуїстика, яка дозволяє робити кожному те, що він хоче. А закон повинен забезпечити одну умову: щоб без української мови не можна було обійтися в Українській державі. Як то є в усьому цивілізованому світі. Якщо ти не знаєш офіційної мови, то не маєш права на жодну серйозну посаду, не тільки на держслужбі, а в будь-якій сфері. Медичній, освітній, скрізь. Ти не можеш навіть одружитися, бо яка нормальна дівчина вийде за тебе, якщо ти не знаєш мови і не маєш права на нормальну роботу? Тут не треба нічого вигадувати, подивіться на той-таки Ізраїль, на європейські країни. Нам наводять безглузді приклади із Швейцарією, Канадою, де побутують різні мови. Наче не знають, що там ідеться про мови, які не мають жодних загроз, оскільки вони розквітають в інших, своїх країнах.
Якби в нас була ще одна Україна і ми знали, що там усе наше збережеться навічно, тоді ще можна було б із такими питаннями експериментувати. Я дивуюся, що і в наших професійних літературних колах немає одностайності. Дехто каже, що не можна утверджувати українську мову за рахунок російської. А як інакше? Інакше не буває. Ми ж не кажемо, мовляв, організуймо нацменшинам голодомор, репресії, щоб вийти на рівні стартові умови. Ми хочемо повернути своє природним шляхом. Що тут незрозумілого?
Я націоналіст, так себе позиціоную завжди, бо не знаю точнішого визначення. Я нетиповий у цьому сенсі письменник, бо весь час лізу в політику. Біда наших патріотичних рухів, націоналістичних партій у тому, що в ці середовища завжди вкорінювали провокаторів. Ці технології напрацьовані московськими спецслужбами з давніх-давен, вони діяли й під час нашої визвольної революції 1917–1921 років, і за часів боротьби ОУН — УПА, діють вони й нині.
Недавно відбулася знакова подія: націоналістичні сили пішли на об’єднання. Якщо вони підтвердять це діями, то такий альянс потроїть результат. Півсотні переконаних націоналістів можуть у Верховній Раді зробити дуже багато. Заблокувати будь-яке згубне рішення. Та що завгодно. А як убезпечитися від розколів і самоїдства, залежить від моралі лідерів насамперед. Головне — не розмінюватися на дрібниці.
Московська імперія рухне, але не так швидко, як нам того хочеться. Попри всі так звані санкції, Росія міцна. Не Путін її створив, а російський народ виплодив Путіна. У нас теж так повелося, що кожен лідер не веде націю, а прислухається до більшості електорату, тобто сірого натовпу, і плететься за його ницими інстинктами. Через те у нас немає того поводиря, який скаже: «Не обіцяю вам легкого шляху, а поки що тільки піт, кров і сльози. Але йдіть за мною — і ви побачите світло». У нас говорять те, що від них хочуть почути. Я не маю особливих надій на результати розвалу імперії, бо розпад Росії створить багато проблем для України. Сюди масово посунуть біженці, а українські толерасти відкриють їм обійми: брати й сестри, ходіть до нас! Росія створила свою фабрику українських «патріотів». Це дуже просто робиться: береш будь-кого в тюрму… ні, я ні на кого не натякаю. Але з українських в’язнів, які сидять у Росії по тюрмах, легко можна готувати майбутніх депутатів для нашого парламенту. Будь-хто з росіян може сказати, що він проти путінського режиму, і йому в нас раді, нá тобі громадянство, трибуну, притулок у столиці. Я негативно ставлюся до того, щоб ми приймали усіх, хто начебто зазнав у Росії переслідувань. От Навальний був інакодумцем, але потім ми побачили його справжнє обличчя. Таких прикладів багато.
Московсько-попівські теревені про об’єднання слов’янських народів завжди були пропагандою «русcкого мира». І вони зі своїм «миром» настільки в’їлись у печінки, що ми навіть від питомої назви «Русь» змушені відмовитися. Щоб нам не набивали оскому цією єдністю. І коли мені хлопці-воїни кажуть: «От побачиш, ми ще Кубань заберемо!», то я їм кажу: «Та чому Кубань? Уся Росія готова до нас приєднатися. Без жодного пострілу. Вся Росія готова приєднатися до України. Тільки України тоді не буде». Вони й столицю готові перенести з Москви до Києва. Ще в Єкатєріни ІІ була така ідея, і якби вона її справдила, то від України вже нічого не залишилося б.
Треба, щоб усі усвідомили, що «русский мир» тримається на двох китах: російська мова і російська церква. З ними боротися важко, бо віряни наші — теж сіра маса. Люди позвикали до попів, скільки їм не кажи, що кожна твоя свічка відливається в кулю на українського вояка, до цих людей не доходить. Потрібна політична воля для створення єдиної помісної церкви в Україні. На нижчому рівні це дається дуже тяжко, хоч є свідомі громади, які московських попів повиганяли. Нам часто кажуть: постривайте, нехай закінчиться війна — і тоді все зробимо. Брехня! Саме під час війни треба робити найрішучіші кроки. Цьому є політичне, філософське, моральне й будь-яке виправдання.
Якою Україна буде через 20 років? Ці часові межі надто умовні. Якби мене запитали 25 років тому, якою буде сьогодні Україна, то чи повернувся б язик сказати, що ми тупцюватимемо на тому самому місці та ще й війна з москалем перейде в гарячу збройну фазу? Хоча передчуття війни останні кілька років у мене було. 2011-го я замовив афішу для своїх виступів, де стою у вогні і наді мною гасло: «Зупинимо окупанта!» Влада тоді була окупаційна. А мені друзі кажуть: «Навіщо ти лякаєш людей? Які окупанти? Це що, війна?» Я хочу, щоб і через 20, і через мільйон років Україна залишалася собою. Мала власне обличчя, цікаве для світу. Щоб Україна була українською. Бо російськомовна чи напівросійськомовна Україна — це квазі-Росія, колонія, штучне утворення, нікому не цікаве у жодному сенсі, крім матеріального визиску. Втратити власне обличчя — це найгірше, що може бути. Тому будь-який наш рух до справжності, до національної ідентичності вороги зустрічають багнетами. Наша столітня боротьба за Україну триває і завершиться не скоро. Добре, що українці знаходять щастя і в боротьбі.
Я дуже хочу, щоб ми стали собою. Тією великою Україною, якою її бачили холодноярці, бандерівці, всі борці за волю та честь нації. Вони часто боролися уже без надії на близьку перемогу зі словами: «На нашій крові, на наших могилах проросте мета». Вони знали, що їхні гасла, їхні ідеї підхоплять наступні покоління. І жодна крапля крові не буде даремною. І що Україна, якщо її, як жінку, порівняти з іншими жінками-країнами, буде справді найвродливіша.
Літературний упорядник Інна Корнелюк
Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок; опубліковано у виданні Тиждень.UA
