Є два способи подивитися на події на Близькому Сході за останні півтора року. Один полягає в тому, що реакція на 7 жовтня 2023 року стала розривом із минулим. Напад ХАМАСу спровокував ізраїльську відповідь настільки мстиву, що її неможливо було вкласти в рамки міжнародного права або обмежити географічно — геноцид у Газі, вторгнення на південь Лівану, окупація прикордонної зони в південно-західній Сирії, авіаудари по всій її території, а тепер ще й атаки проти Ірану.
Інше пояснення полягає в тому, що всі ці події — частина історичної тяглості. Мир у регіоні був результатом крихкого статус-кво, який завжди був вразливим до зриву. Він лише здавався стійким, бо тримався на сукупності чинників, що разом нагадували врегулювання. Цей тонкий баланс було порушено ізраїльським урядом, який зациклився на просуванні власного порядку денного, самостійно переписуючи майбутнє регіону — в спосіб, який він сам не здатен пояснити й не має наміру контролювати.
Одним із елементів цього хиткого миру була присутність країн Перської затоки як посередників. Їхнє зближення з Іраном було не результатом торгівлі чи симпатій, а радше прагматичною необхідністю стабільності. Деякі держави Затоки також перетнули історичну червону лінію — або визнали Ізраїль, підписавши Авраамські угоди, або почали процес нормалізації відносин. Тепер ці країни опинилися між двома ворогуючими сторонами, ризикуючи зіпсувати відносини з головним союзником Ізраїлю — США, з якими вони мають тісні військові та економічні зв’язки.
Читайте також: ГА ООН закликала Ізраїль піти з палестинських територій
Статус-кво також тримався на пригніченні прав палестинців до рівня, який влаштовував усіх — крім самих палестинців, звісно. У певному сенсі «палестинське питання» було нейтралізовано. Та коли розпочався наступ на Газу, він викрив наміри та бачення Ізраїлю для всього світу, воскресивши примару нової Накби. Це також втягнуло Іран і його союзників — Хезболлу та єменських хуситів — у роль захисників палестинських прав. Як тільки Іран з’явився в цій картині, а Ізраїль відчув вседозволеність — дорога назад стала неможливою.
Зламалося й щось інше — виправдання дій Ізраїлю розтягнуто до межі правдоподібності. Під гаслом захисту євреїв та ролі Ізраїлю як стратегічного партнера в регіоні, США та інші союзники надали йому карт-бланш на самозахист. Але ця підтримка передбачає, що Ізраїль діє пропорційно до загроз, аби не породжувати ще більшу нестабільність. Натомість Ізраїль не лише неадекватно реагує на загрози — він перетворює їх на зброю, ставши однією з головних причин своєї ж небезпеки — і загальної нестабільності в регіоні.
Підтримка союзників також тримається на прозорості. Колосальна військова, економічна й політична підтримка базується на припущенні, що уряд Ізраїлю не має інших мотивів для війни, крім захисту своїх громадян. Цю довіру зруйнував прем’єр Беньямін Нетаньягу, який використовує війну для підняття власного рейтингу. Він не лише робить ізраїльтян менш безпечними — він ще й капіталізує на їхньому страху, граючи роль «захисника».
Читайте також: Німеччина заблокувала експорт зброї до Ізраїлю
Відносини з ключовими союзниками почали тріщати через Газу, на тлі тиску громадськості в західних країнах, підживленого нескінченними кадрами голодуючих дітей, зруйнованих лікарень і рядів мішків із тілами. Відкривши новий фронт і вступивши в конфлікт з іншим ворогом, ізраїльський уряд отримав шанс відновити умови своєї угоди з союзниками, а також старий наратив, що Ізраїль — жертва, яка діє в непорочній добрій вірі. Ось він знову — потребує підтримки, зазнає ударів і втрат серед цивільних від руки войовничого сусіда.
Розповіді про людей, які помирають від голоду в Газі, чи про розстріли голодних, що стоять у чергах по їжу, зникли з заголовків. Невпинна атака на Західний берег та розширення незаконних поселень зникли з поля зору. Тиск, який почав наростати на Ізраїль щодо допуску гуманітарної допомоги та припинення вогню, змінився на вже знайомі мляві заклики до «стриманості». Годинник скинуто.
Читайте також: Співзасновник HRW звинуватив Ізраїль у геноциді
Щодо ударів по Ірану, Ізраїль, схоже, виніс уроки з війни в Іраку — заявивши, що діє на основі розвідданих, яким світ повинен просто довіритися. Наскільки була реальною загроза? Хто має право вирішувати, коли «превентивний удар» виправданий? І хто має право відповісти на незаконну односторонню атаку? Те, що ми знаємо — це те, що світова політика працює на винятках і подвійних стандартах суверенітету. Так, Іран порушив зобов’язання щодо нерозповсюдження ядерної зброї, але Ізраїль узагалі відмовився їх підписати.
У минулому такі відмінності було простіше згладжувати, бо Ізраїль і США вважалися «хорошими хлопцями», а Іран — частиною «вісі зла». Але руйнування репутації Ізраїлю та США як чесних і далекоглядних гравців, які дотримуються міжнародного права, зробило ці кампанії вже не такими переконливими.
Читайте також: Байден заявив, що народ Палестини заслуговує на свою державу
Ось справжня війна, яку веде Ізраїль. Іран все ще має політичну волю та військові спроможності, які викликають у Ізраїлю тривогу. І тому, коли вікно довіри до Ізраїлю закривається, йому стає дедалі необхідніше підривати репутацію Ірану й знищити його можливості. Але яке кінцеве бачення? Чи уявляє Ізраїль кампанію з чітким кінцем, після чого він відійде, задоволений результатом? Чи це нереалістичний сценарій, з огляду на викликані удари у відповідь? Все виглядає дуже схоже на Газу: ескалація без кінця, або спроба змінити режим — без чіткого плану.
Обидві кампанії Ізраїлю — і пропагандистська, і військова — мають спільне: вони розглядають Близький Схід як сцену для внутрішньої політики, управління репутацією та експериментів зі створення «безпеки» на ще не визначених умовах. Але цей регіон — не просто задній двір Ізраїлю. Це — домівки інших людей, які мають свою політику, історію, населення й потреби в безпеці — і дедалі частіше стикаються з державою, яка вирішила, що важливим є лише її власний порядок денний.
Несрін Малик, колумністка The Guardian.
Читайте також: Єврейські археологи: євреї не входили до Єгипту і не поверталися звідти – це народні легенди
Довідка Поштівки
Накба (араб. النكبة — “катастрофа”) — це масове вигнання, етнічне очищення та знищення палестинського суспільства, вчинене єврейськими збройними формуваннями під час створення держави Ізраїль у 1948 році.
Під прикриттям проголошення «незалежності» Ізраїль провів цілеспрямовану кампанію терору, залякувань і масових вбивств, що призвела до вигнання понад 750 тисяч палестинців зі своїх домівок. Було стерто з лиця землі понад 500 сіл і містечок, мешканців або вбито, або змусили втікати.
Основні злочини:
- Різанина в Дейр-Ясіні: у квітні 1948 року сіоністські бойовики (Ірґун і Лехі) влаштували масове вбивство цивільних — понад 100 осіб, включно з жінками та дітьми.
- Систематичне знищення інфраструктури палестинських поселень — мечетей, шкіл, домів.
- Заборона біженцям на повернення, закріплена ізраїльськими законами про “відсутність”.
Це не була побічна шкода війни — це була свідомо спланована стратегія етнічного переформатування території для створення “єврейської держави” без арабів. Навіть Давид Бен-Ґуріон — “батько” Ізраїлю — визнавав необхідність “випарування” палестинців.
Накба — це не минуле, бо Ізраїль досі не визнав своєї відповідальності, не допустив повернення біженців і продовжує політику захоплення земель, геттоїзації, блокад і каральних операцій, як у Газі.
Це не трагедія, що “трапилася” — це злочин, що триває.
The Guardian
