50-річчю архієрейського служіння на Київській кафедрі предстоятеля Української православної церкви Філарета присвячується. 14 травня 1966 року Філарет був возведений у сан архієпископа і призначений Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. Інтерв’ю Філарета (в миру Михайло Антонович Денисенко, народився в селі Благодатному Донецької області, на той час УРСР) опублікував сайт Української Православної Церкви Київського Патріархату.
На зорі 90-х Філарет створив незалежну від Москви Українську православну церкву, за що російські ієрархи оголосили йому анафему. Сьогодні Патріарх є одним з найбільш авторитетних діячів в сучасній Україні. Довіра до церкви є найвищою у суспільстві, і стоїть в одному ряду з довірою до українського війська.
За своє життя Патріарх відвідав біля 120 країн. Лише у США, за його словами, побував разів тридцять. Активну діяльність ієрарх не припиняє й досі. Останній закордонний візит Філарет здійснив до Нідерландів. Напередодні референдуму, агітував місцевий політикум за асоціацію з Україною.
Майбутній український Патріарх народився на Донеччині. Пройшов через голод, війну, здобув віру і освіту, зробив карколомну духовну кар’єру, міг очолити все російське православ’я, але вибір зробив інший…
Сьогодні Філарету вже 87. Він досі служить. «У моєму віці вже ніхто не працює. Якби Бог не давав мені здоров’я і сили, я б стільки не працював», – переконаний Його Святість.
«Радянська школа наклала на мене печать невір’я»
Батьки мої, особливо мати, були дуже релігійними. Вони виховували мене і ще трьох моїх братів не так словами, як прикладом – своїм життям.
Мати займалась домашнім господарством. Батько був шахтарем, дуже добрим чоловіком. Його поважало все село. І для мене, і для братів це був зразок того, як треба жити в цьому світі.
У дитинстві маленьким хлопчиком до церкви причащатися мене водила бабуся. Але школа наклала на мене свою печать – печать невір’я. Я не виступав проти Бога, але виховувався у дусі радянських школярів. Коли почалась війна, і батько загинув на фронті під Запоріжжям, у мене виникло питання: існує батько чи він перетворився у небуття? Мене вчили в школі, що людина помирає і на цьому її існування припиняється. Переді мною постало питання: якщо батька не існує, а я люблю його, то що я люблю, пусте місце? Чи можна любити пусте, неіснуюче? Ні! Ось так у 14 років я дійшов висновку: батько існує, тому що я його люблю.
«Одного разу я залишився в церкві сам на цілий тиждень»
Після того, як я прийшов до висновку, що Бог існує, тому що є вічне життя, став ходити в церкву. Було дуже важко вистояти все богослужіння, але поступово я дійшов до того, що приходив у церкву першим, виходив останнім. Це для мене було найбільшою радістю. Одного разу я залишився в церкві на цілий тиждень. Усі вийшли, а мене зачинили. Я там молився – це була велика радість.
Після того, як батько загинув, Донбас звільнили, я вирішив піти на Савур-могилу. Вона знаходилася за 30 кілометрів від мого села Благодатного. Я пішов туди, а мати і брати не знали, куди я подівся, був великий переполох. Я пішов на цей крок від любові до всіх воїнів, які віддали своє життя за Батьківщину. Біля кожної з могил я молився, знаючи, що десь є могила і мого батька. Тоді мені було 15-16 років.
«Брат знайшов на вулиці п’ять рублів і повірив у Бога»
Я був старшим серед братів. Один з них став льотчиком, інший працював начальником цеху на цементному заводі, третій був начальником на шахті. Нині всі вони уже померли, я єдиний поки що живу. Спочатку всі брати були невіруючими, особливо один був затятим комуністом. Я, зустрічаючись з ним, говорив про Бога, про віру, про церкву, про вічне життя, але брата це не переконувало, хоч і не залишало байдужим. Одного разу зізнався: якось думаючи про те, існує Бог чи ні, він собі сказав: «Якщо Бог існує, то нехай мені пошле 5 рублів». І от відразу після цього, йдучи вулицею, він знайшов п’ять рублів. Не рубль, не десять, а саме п’ять. Це його дуже вразило. Після цього він став таким віруючим, що ходив до церкви, молився завжди, відмовився від комунізму.
«Це був єдиний раз, коли мене побив батько»
В селі у нас була корова. І ми повинні були рвати траву для неї. Одного разу я нарвав її у сусідському саду. Коли батько про це дізнався, він мене покарав. Це був єдиний раз коли мене побив батько за те, що я вчинив неправильно . Я запам’ятав на все своє життя, що чужого не бери, навіть трави.
«Я не відчував голоду. Це була велика радість»
Під час війни на Донбасі був голод, не було хліба, і багато людей продавали свої речі, а ми мали свій город, корів, курей. Тому я не відчував голоду. Це була велика радість.
«Мене виключили зі школи»
У юності я дуже багато читав духовної літератури. Після богослужіння збирав дітей і вчив їх. Чим далі, тим більше збиралось дітей. Мені тоді було років 16. У школі дізналися, що я вчу дітей вірі та релігії, і мене виключили. Потім поновили.
Коли я вирішив вступити до семінарії, для цього мені був потрібен паспорт, якого у сталінські часи сільське населення не мало. Покинути село та переїхати в місто було неможливо. Паспорту немає, то й не можеш вступати в інститут, тим паче в семінарію. Я пішов в район до прокурора, мав з ним дуже різку розмову, там ще був хтось із МДБ (Міністерства державної безпеки). Вони мене переконували не йти в семінарію, казали, що паспорт не дадуть. Я ж посилався на те, що мій батько загинув на фронті. Це був аргумент! Мене погрожували арештувати, але, зрештою, через голову колгоспу переказали мені таку умову: якщо я хочу мати паспорт – мушу купити облігацій на 500 рублів. Це були величезні гроші. Корова стільки коштувала. У мене таких грошей не було, тому звернувся до церковного старости, який мене вчив. Він був людиною благочестивою і сам сидів за віру у в’язниці. Так от, церква мені допомогла, дали ці 500 рублів, за які я купив облігації і таким чином отримав паспорт, вступив в семінарію.
«Мене відразу прийняли до 3 класу семінарії»
Я знав, що є духовне училище у Москві. Спочатку написав листа туди. Мені відповіли, що оскільки я з України, то рекомендують поїхати в Одесу, де є пастирсько-богословські курси. Я поїхав, ознайомився з умовами вступу. Виявилося, що потрібно складати багато предметів. До того ж мені ще не було 18 років, молодших туди не приймали. Тож мене відправили до архієрея, від якого за деякий час я отримав відповідь, що мене можуть прийняти. Все наступне літо я готувався до іспитів, а коли приїхав їх здавати, то ці пастирсько-богословські курси переформували у духовну семінарію. Я здав іспити так, що мене відразу прийняли до 3 класу семінарії.
«Я стояв біля вікна в аудиторії і вирішив: піду в монастир»
Закінчив семінарію я на відмінно, і мене направили в Московську духовну академію. Туди прийняли без іспитів. Коли закінчив перший курс, постало питання, який далі обрати шлях: чи готуватися далі до священства мирського, тобто мати сім’ю, чи йти в монастир? Пам’ятаю, після першого курсу, після іспитів стояв біля вікна і розмірковував, що мені робити: бути мирським священиком в той час значило, що мене можуть арештувати, заслати в Сибір, а якщо буде сім’я, вона мене буде обмежувати, мою свободу. Я вирішив, що треба бути вільним, ні від кого не залежним і йти в монастир.
Мати, коли дізналася, була проти, але я не послухав. Бо, коли біля того вікна я прийняв рішення, що йду в монастир, через 10 хвилин прийшов послушник від намісника Лаври і переказав його пропозицію залишитись в монастирі. В той момент я зрозумів: це є воля Божа. Господь послав цього послушника відразу після того, як я сам вирішив. Значить, Господь надихнув намісника. Так я став на чернечий шлях. Пройшло вже 67 років і в мене ніколи не виникало сумнівів, що я обрав не той шлях.
«Навчання у Москві – найкращий період мого життя»
В Московській духовній академії я навчався, будучи монахом, тільки на першому курсі був світським. Жив у монастирі, відвідував лекції. Цей період я вважаю найкращим, бо духовно я був вільним, мав внутрішній спокій та радість, хоч і дуже багато тоді працював. Повністю був відданий наміснику монастиря, був слухняним: що мені говорили – виконував. За стіни монастиря виходити мені було заборонено. Я три роки й не виходив. Мені також не можна було писати ніяких листів, лише матері – двічі на рік. Більше ніякого зв’язку зі світом.
«Якщо наші українські почуття зачіпали, ми давали відповідь»
Тоді були зовсім інше уявлення: був СРСР, і всі ми вважалися громадянами Радянського Союзу. Але національне почуття не зникло. Наприклад, якщо в академії українське почуття зачіпали, то ми давали відповідь. Я і всі, хто вчився з України, вважали себе українцями, але в той же час і громадянами Радянського Союзу. В цих умовах думати про українську державу не було ніякої можливості, бо радянська машина могла все розчавити.
«Не було в радянські часи жодного єпископа, який би не мав стосунків з КДБ»
Коли я став ієромонахом Троїце-Сергієвої Лаври, а це були ще сталінські часи, мене викликали у військкомат. Там на мене вже очікували офіцери МДБ – тоді ще не було КДБ. Вони стали мене схиляти до того, щоб я передавав їм те, що мені будуть говорити на сповіді. Я відповів, що церква забороняє відкривати таємницю сповіді, і я як священнослужитель не можу і не буду цього робити. Після цього один з них витяг пістолет і пригрозив мене розстріляти. Я знав, що вони це можуть зробити, але сказав, що не боюсь, бо для монаха не має значення, коли він помре. Смерть мене не турбує. Після того ставлення МДБ, а потім КДБ, до мене було упередженим. Мене там не шанували. Загалом треба визнати: не було в радянські часи жодного єпископа, який не мав би стосунків з КДБ, тому що радянська система була побудована так, що НКВД, МДБ, КДБ контролювали усе суспільне життя. Усі були під контролем, а особливо церква. Вона була ідеологічним противником комунізму. На нас дивилися як на противників радянської системи, як на п’яту колону. Контроль КДБ над церквою був тотальний, над усім духовенством. Без КДБ жоден архієрей не міг призначити священика на парафію. Були такі архієреї, не багато, але були, котрі писали доноси один на одного, і ми знали, хто цим займається….
Коли я став екзархом України мене викликав до себе уповноважений у справах релігії по Києву та Київській області Віктор Сухонін, чекіст ще з 30-х років. Викликав і питає: чи бачу я, що мені прийшов кінець, тому що всі священики старі, їм 60-70-80 років, вони скоро помруть, і мені теж прийде кінець? За його словами, в 80-х роках ми вже вступимо в комунізм, а комунізм не терпимий до релігії. Я ж йому кажу, що ми при соціалізмі живемо, будемо і при комунізмі жити. І навіть коли комунізму не буде, то церква буде, бо Господь сказав: побудуємо церкву і ворота пекельні не подолають її. І от що ми бачимо: церква існує, а комунізму вже немає.
«Американська газета написала: митрополит Філарет ходив, як по канату»
Так, я часто виїздив за кордон в часи СРСР. Органи знали, що я ніколи не зраджу свою Батьківщину. А в якості супроводжуючого завжди був представник КДБ та перекладач. Тому те, що я говорив, з ким зустрічався, все було під контролем. Одного разу я очолював делегацію церков Радянського союзу з візитом в США (це було відразу після Хрущова, гоніння на церкву тривали, тому інтерес до нашої делегації був дуже великим). У кожному місті проходили прес-конференції, збиралася маса журналістів, мова йшла про релігійне життя в країні. Я повинен був відповідати на усі запитання. Говорив правду, але так, що ніхто не зміг мене ні в чому звинуватити: ні американці, ні КДБ. Одна американська газета тоді написала, що «митрополит Філарет ходив, як по канату». Коли я повернувся, через деякий час мене запитали: що я хочу за свою поїздку до Америки? Я попросив, щоб у Києві відкрили Київську семінарію. А через багато років цю мою діяльність відзначив і Конгрес США – грамотою. Ось такі були тоді міжнародні контакти.
«Я міг стати патріархом РПЦ»
Я міг очолити РПЦ, бо, по-перше, був місцеблюстителем, по-друге, мав підтримку з боку Ради у справах релігій, а вона керувалась Президією ЦК. Вони робили ставку на мене, але я пішов на один крок: підписав звернення до Горбачова разом із членам Синоду, щоб усунули голову Ради у справах релігій. Він почав втручатися у церковні справи і через укази Патріарха Пімена звільняв членів Синоду. Коли ми написали Горбачову листа, Харчев мене викликав і запитав, чому я зробив це, адже він докладав усіх зусиль, щоб поставити мене патріархом. Я пояснив: він порушував церковні канони, а я стояв на позиції їхнього збереження. У той же час альтернативним кандидатом в патріархи від КДБ був Алексій, і він випередив мене.
Років чотири чи п’ять тому я дізнався, що Путін у колі своїх однодумців визнав, що вони (КДБ) помилились, обравши Алексія, а не Філарета, бо тоді б Україна залишалась би досі у руках Росії. Тобто обставини складались так, що якби я мав за мету стати патріархом РПЦ, я став би ним. Але, коли я став місцеблюстителем, я молив, щоб на мені звершилась воля Божа, не того, чого я хочу, а того, чого хоче Бог.
«Рішення про незалежність нашої церкви від Москви підказав Бог»
Вибрати шлях, якою дорогою мені особисто йти, було складно. Але не менш складно було тоді, коли Україна проголосила незалежність, а я вже тоді був Предстоятелем Української православної церкви. На той час я був місцеблюстителем московського патріаршого престолу, але патріархом не став. Вирішив, що Україна повинна мати свою незалежну церкву. Тоді мене і позбавили єпископського сану. Саме тоді переді мною знов стало питання, що робити далі. Пам’ятаю перебував в лікарні у Феофанії, лежав на ліжку і роздумував, що робити у цьому безвихідному становищі. Розмірковував і вирішив об’єднуватися з автокефальною церквою, котра з дозволу Москви вже існувала в Україні. Тільки-но я подумав про це, як мені подзвонили зі служби внутрішньої політики Адміністрації президента Кравчука. За півгодини до мене приїхали представники президента, запропонували об’єднатися з автокефальною церквою. Вони ж не знали, що я вже вирішив це зробити. Я і в цьому побачив голос Божий. Господь показав, що треба йти дорогою української незалежної церкви. Оскільки це була воля Божа, я, не вагаючись, твердо вірив і до цього часу вірю, що це є вірний шлях. Коли ми об’єдналися з автокефальною церквою, створили Київський патріархат, він був маленьким, незначним. Ми думали, що він не довго проіснує. Але на сьогодні Київський патріархат став найбільшою в Україні церквою: хоч парафій у нас на половину менше, ніж в Московському патріархаті, – у них близько 12 тисяч, а у нас 5 тисяч, але віруючих у нас удвічі більше. Якщо порівняти 1992 і 2016-й, за 25 років із маленького зерна виросла велика церква, яка на сьогодні є пануючою в Україні. Зараз і влада, і народ, і навіть Московський патріархат уже вірять у те, що буде в Україні одна православна незалежна українська церква.
«Заслуга Кравчука дуже велика»
Треба відзначити, по-перше, першого президента Кравчука, бо якби він в Біловезькій пущі не підписав угоду про створення СНД і розпад Радянського Союзу, то сьогодні не було б Української держави. Заслуга Кравчука дуже велика, тому що він юридично проголосив державу незалежною, і тепер Росія не має до нас стосунку.
«З кардіостимулятором живу вже 15 років»
Якби Бог не давав мені здоров’я і сили, я б стільки не працював, бо у моєму віці вже ніхто не працює. Одні мої побратими вже давно померли, а інші вже на пенсії. За своїм здоров’ям я слідкую: не переїдаю, бо це призводить до хвороб, проходжу обстеження, і коли знаходять хвороби, то я лікуюся. Ось, наприклад, з кардіостимулятором живу вже 15 років. Його поставили в інституті Амосова. Також не ношу окуляри, бо мені зробили операцію і поставили кришталики. Поставили стенти на судини там, де вони звужені. Вважаю, це теж від Бога.
Розкажу одну історію. Був один дуже віруючий чоловік, який покладав всю надію на Бога. Він захворів, і до нього прийшов лікар. Але чоловік сказав, що йому не треба лікар, його зцілить Бог. Лікар пішов. Чоловікові стало гірше. Лікар прийшов вдруге, чоловік і цього разу прогнав його. А потім хвороба розрослась, чоловік почав помирати і звернувся до Всевишнього: «Господи, я ж так у тебе вірив і покладав на тебе надію, а тим не допоміг!». А Господь відповідає тому чоловікові: «Я ж посилав до тебе лікаря, а ти його прогнав». З цього роблю висновок: Бог допомагає через лікарів, і їх не треба ігнорувати. Їх посилає Господь. Тому я і живу.
«Не дивлюся телебачення і не слухаю радіо»
Буваю на концертах чи ефірах, коли запрошують. Але тепер не слухаю ні радіо, ні телебачення. Цей час я присвячую перекладам. За 20 років я переклав усі богослужбові книги – це більше 20 томів, переклав Біблію. До п’ятдесятиліття мого перебування на Київській кафедрі ми закінчуємо весь комплект творінь Святих Отців – це більше ста грубих томів. Якби я дивися телебачення, цього не було б, часу не вистачило б.
«Тих пісень, які просто збуджують нерви, я не поважаю»
Я не люблю музику, яка не має мелодії, гримить. Люблю усіх артистів, які співають українські пісні: ті, що мають мелодію і торкаються людської душі. Тих пісень, які просто збуджують нерви, я не поважаю.
«Перемога України буде обов’язково»
Хочу привітати усіх українців зі святом Воскресіння Христового і побажати, щоб віра у воскресіння Ісуса Христа утверджувала нашу віру в наше воскресіння і в наше вічне життя. І як Христос через страждання переміг гріх, а потім смертю подолав смерть, так і ми через страждання приходимо до кращого, бо Господь через страждання випробує нашу віру або карає за наші гріхи, щоб не було нам вічного покарання. Бажаю, якомога швидше здобути перемогу над агресором. Перемога України буде обов’язково, але я бажаю, щоб вона настала чим швидше.
