Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Т. Шевченко
Скиньте з Шевченка шапку.
Та отого дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка.
Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи.
Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю
Всього лише сорок сім.
І. Драч
Домодерні стереотипи в сприйнятті національного героя і символу гальмують українців. От знову на Шевченкові дні калина, лелеки, тужні пісні й Пророк із сумними очима в смушковій шапці. Знову.
Ми потрапили в пастку проміжного часу, коли те, що для меншості вже встигло стати банальністю, загальним місцем, для більшості все ще залишається відкриттям і потрясінням основ або просто геть незнаною територією. Ідеться про репрезентацію безумовно символічної постаті Тараса Григоровича в колективній свідомості українців.
Тобто нас усіх без винятку: україномовних і російськомовних, містян і селян, освічених і не надто, заможних і не дуже, із Заходу й зі Сходу. Оскільки саме Кобзар залишається й залишатиметься маркером української ідентичності. Як Шекспір для всіх англійців — навіть тих, які жодного разу не брали до рук його книг і не бачили жодної вистави. Тому наше знання й особливо уявлення про поета має значення принципове: яким ми сприймаємо його, такими сприймаємо себе й своє майбутнє.
Якраз із цим досі біда. У себе на Першому каналі я буквально днями попросив колегу-режисерку склеїти коротенький ролик-заставку до 9 березня. Відразу маю зазначити, що дівчина молода, але досвідчена й зі смаком. І раптом бачу: по краях кадру візерунок вишиванки, а посередині другою експозицією під автопортретами, картинами та малюнками Т.Г. — правильно: калина, лелеки, пшениця, хати з музею в Пирогові. Я питаю її жартома: «А де бандура?» Вона розгублено: «Не могла знайти в кадротеці». Я нічого не маю проти рушника, вареників і навіть шаровар (на відміну від багатьох, чому — можу при нагоді пояснити), я тільки не хочу, щоби цими реперними точками обмежувався український проект.
Аби цього уникнути, доведеться повернутися до реального героя, якого перетворили на предмет квазі-релігійного шанування, причому перетворили з найкращих міркувань. А постать, як тепер кажуть, багатовимірна.
З одного боку — невдаха: жив мало, половина життя в рабстві, причому буквальному, ще 10 років безправної та беззмістовної служби солдатом колоніальної армії, статків не заробив, сім’ї не завів, не мав навіть власного кута.
З другого — митець, який зумів реалізуватися повною мірою в усьому, за що брався, безперечний суспільний авторитет, лідер думок, культурний герой, зрештою академік — навряд чи це підпадає під поняття «лузер».
Цікаво й те, як трансформувався в колективній пам’яті образ спершу начитаного, світського, чарівного молодого чоловіка, завсідника салонів, улюбленця аристократів, інтелектуалів і жінок (перепрошую за неполіткоректність, але йдеться про ХІХ століття), а потім, після перерви, шанованого художника та літератора, законодавця моди (й не лише інтелектуальної!), хедлайнера, який збирав повні зали. Це всього лише зовнішній бік справи, але ж для нащадків подеколи важить саме це.
Проте значно важливіше, що Шевченко як творча одиниця був принциповим новатором, і те, що наступні покоління інтерпретують його як носія архаїчного стилю й тематики, слід визнати найбільшим непорозумінням і несправедливістю стосовно нього.
Ані за віком, ані за свідомістю Тарас Григорович не був сільським дідуганом, він новатор — чуєте? — но-ва-тор!
А його творчі практики визначили наперед на століття періодичні вибухи авангарду в Україні в різних галузях — літературі, музиці, візуальних мистецтвах — усупереч, здавалося б, об’єктивним умовам (культурний терор і провінційний застій). У цьому сенсі появою Малевича, Тичини й Сильвестрова щоразу ніби «нізвідки» ми завдячуємо йому.
Тож винний у непорозумінні не Тарас Григорович, а ті, хто побудував його культ за законами фольклорної міфології, не розуміючи й не прагнучи розуміти об’єкт до кінця.
Почасти це було неминуче: сам селянський син, який оспівував село з вишневим садочком і, безумовно, розумів його, як ніхто інший.
Водночас реципієнти шевченкових текстів вочевидь теж або належали до цього села, або з нього походили, або так чи так до нього тяжіли — іншого простору українській культурі в імперії не залишали.
Але ці люди не розуміли й не мали наміру враховувати культурний контекст, у якому Шевченко існував і творив. А цей його контекст був водночас українським і європейським.
Український — це рештки барокової традиції, яка саме на селі затрималася найдовше і ззовні вже не ідентифікувалася як така.
Європейський — це романтизм, до якого він долучився через коло спілкування (Брюллов, Жуковський) і коло читання (практично все, що було на той час перекладено російською й частково французькою).
Намагання зрозуміти Шевченка поза романтизмом недоладні й нісенітні. А романтизм — це не лише Гайне, Байрон, Гюґо, Міцкевич, Скотт, це ще й брати Ґрімм, тобто пильна увага до народного коріння, це «весна народів» і національні проекти в Європі.
Шевченко вмонтовується сюди між іншим як центральний елемент складанки, без якого ціла картина не виглядатиме повною. Не йдеться, звісно, про те, щоби «мірятися об’єктивами» та доводити, чий геній геніальніший, тут мова радше про типологію всього європейського культурного процесу. Не імперського, не слов’янського, не східноєвропейського, а просто європейського, точніше, світового.
Тут, власне, й ховається основний внутрішній конфлікт нашої постколоніальної кесонної хвороби: україноцентричність не означає ізоляцію (в ідеалі — з точністю до навпаки), між тим саме в цьому вигляді вона існує для суттєвої частини тих, хто її сповідує. Нічого дивного: донедавна носії української ідентичності перебували на периферії суспільства або в спеціально облаштованих гетто, вони ще менше були включені в світовий інтелектуальний обмін, ніж решта соціуму, який і без того утримувався за залізною завісою, і так тривало століттями. Це породило специфічну психологію монополії окремої свідомої (без іронії), патріотичної (тим більше) верстви на культурний спадок, а також ревнощі стосовно тих, хто робив спроби подолати ментальну автаркію.
Я не схильний над міру таврувати патріархальних провінціалів: зрештою, якби не вони з їхніми недосконалими смаками, але впертою вірністю батьківським заповітам, сьогодні б не було ані глобалізованих професорів, ані просунутих хіпстерів, ані відв’язних студентів, які освоюють світ в українській системі координат. Але зашкарублість залишається зашкарублістю.
Саме цим можна пояснити невротичну реакцію на втручання в «їхню» царину шукачів альтернативного ракурсу. Згадаймо кпини та інвективи на адресу Григорія Грабовича або Оксани Забужко, які першими наважилися піддати деконструкції «наше все» і в такий спосіб вивести його зі сфери сакрального.
А доки всі ці суперечки йдуть по черговому, бозна якому колу, але всередині анґажованої тусовки (будьмо відверті, досить вузької), для широкого загалу Шевченко залишається тим, ким був упродовж останніх 150 років: набурмосеним старцем-Мойсеєм — художньою маскою, авторським шедевром, який він сам сконструював безмежно талановито й цілком свідомо. Так, так: образ Кобзаря — сам по собі художній твір, емблематичний і самодостатній. Навряд чи це здатні в ньому прочитати ті, хто досі вішає портрет у рушнику в шкільному класі або кабінеті глави райдержадміністрації, для них Шевченко — саме нерукотворна ікона з її цілком ритуальним, церковним функціоналом, том «Кобзаря» — субститут Святого письма, а періодичне публічне читання вголос текстів з нього — аналог літургії.
Тимчасом нова генерація (точніше, відносно невеликий, але активний її прошарок), яка вивчила іноземні мови, прочитала стоси корисних книжок і поїздила світом, уже не задовольняється згаданим функціоналом і прагне його переосмислити. Звідси різноманітні поп-артівські спроби осучаснити Пророка, ввести його в оточення реалій і навантажити актуальними атрибутами. Наразі спроби, треба сказати, часами ризиковані, первісний об’єкт витримує без особливих проблем.
Так з’явився Шевченко в образі рокера, героя коміксів, кола батьки Махна з шаблею в руці, хіпстера зі смартфоном, який робить селфі, й слоґани: «Шевченко проRock», «Шева живий!».
Набагато більш провокативні й водночас зворушливі артефакти часів Майдану — мурали, постери, інтернет-листівки, де поет опиняється безпосередньо на барикаді: Шевченко з шиною на плечі, Шевченко в будівельному шоломі з биткою, Шевченко з пляшкою відомого коктейлю.
Ну й нарешті зовсім свіжі роботи: Шевченко з ручним кулеметом, Шевченко в однострої, в тактичних окулярах, у бронежилеті — це все без жодних слідів кітчу. Слоґани теж змінилися: «Шевченко мобілізує». Найбільше вражає, що саме так воно й є, це не перебільшення.
Заради справедливості слід згадати, що це не перша спроба в нашій культурі актуалізації/десакралізації Тараса Григоровича та його символічного образу. Попередня відбулася років дев’яносто тому, коли «відродженці» спершу палили «Кобзаря», а потім його реабілітовували. У будь-якому разі то було надзвичайно продуктивно, шкода лише, що ми так і не дізнаємося закінчення сценарію, перерваного вурдалаками з КПРС та НКВС.
Але сьогоднішня ревізія нашого спільного символу принципово інакша. Україна має незалежність — можна сперечатися, наскільки досконала ця омріяна держава, але вона є.
Україна має суб’єктність — вона не провінція і не колонія, в неї є цілісність, і носії української ідентичності вже не складають маргінальну меншість. Україна має еліти — далекі від ідеалу, але достатньо потужні, щоби працювати зі змістами спільного значення. Україна має силу опору, і за всіх ганебних компромісів останнього часу вона навряд чи піде під чийсь протекторат, особливо добре знайомої імперії.
Це не чиясь вигадка, не штучний конструкт, просто так влаштована культура: вона бере успадковані наявні смисли й намагається інтерпретувати їх згідно з поточними завданнями. А порядок денний не є таємницею: крім перемоги у війні з агресором і ліквідації залишків колоніальної, себто рабської свідомості, крім повернення суверенітету, узурпованого можновладцями-опортуністами та пройдисвітами, потрібен розворот країни в бік сучасних технологій відтворення людського потенціалу, виробництва ідей, нових продуктів і послуг. Ті, кого ми беремо за взірець, визначають успішність або неуспішність зусиль.
Тарас Григорович Шевченко — неслухняний, незручний, часами епатажний, дорослий, незалежний, креативний, артистичний, справедливий, запальний, мудрий, освічений, безстрашний, шляхетний, вразливий, емпатичний, гордий, безбаштовий…
Хіба не здатен він надихати модерних українців? Просто самим фактом існування в нашій свідомості?
Юрій Макаров, "Дзеркало Тижня"
