План російського диктатора простий: зрівняти міста із землею, поставити до влади своїх сатрапів та керувати за допомогою страху, але, якщо цей план буде реалізовано у країні з населенням у 40 разів більше, ніж у Чечні, це буде мати значно більші руйнівні наслідки
Під керівництвом Володимира Путіна Москва нав’язує східній Україні долю, дуже схожу на ту, яку вона нав’язала іншому непокірному колишньому васалу на початку путінського правління: Чечні. У багаторічному конфлікті, який почався понад два десятиліття тому, Путін зруйнував суверенну державу і підпорядкував собі її народ, створивши на її місці країну розрухи, хаосу та страху. Якщо той же план буде реалізовано в Україні, країні з населенням у 40 разів більше, ніж у Чечні, це буде мати значно більші руйнівні наслідки. Про це йдеться в аналітичній публікації The Atlantic.
План розкривається у кілька етапів. Перший – умиротворення. Це відбувається швидко, де можливо, і повільно, шляхом знищення, де неможливо. У Чечні оперативний етап проходив у більшості віддалених районів, у містах і селах, розкиданих колись мальовничою рівниною річки Терек, де наприкінці 1999 року пройшли російські війська. У випадку з Україною південь був легко захоплений; Відкрита місцевість та недостатня оборона не завадили наступу росіян, які у перший тиждень захопили такі міста, як Мелітополь та Херсон.
В інших районах захисники утримують свої позиції, особливо коли вони можуть використовувати прикриття великих міських районів. Це потребує застосування іншої російської тактики. У чеченській столиці Грозному, сама назва якого, обрана царським генералом, означає «жахливий», рівень бомбардувань з кінця 1999 року до початку 2000 року, був настільки сильним, що знищив майже кожну будівлю в місті. В ООН Грозний назвали «найбільш зруйнованим містом на Землі». В Україні ця доля спіткала Маріуполь: колись красиве і жваве місто за три місяці оточення перетворилося на руїни.
Читайте також: У Путіна немає “стійкої кінцевої мети” в Україні, – ЦРУ
Іноді, звичайно, треба нагадувати захисникам, що їхнє беззастережна непокора спричиняє найважчі наслідки — не лише для бійців, але й для їхніх сімей. У Чечні російські війська зазвичай використовували для розправи мирних жителів сіл чи кварталів; у місті Нові Алди, наприклад, у лютому 2000 року було страчено щонайменше 60 мирних жителів. У передмісті Києва, таких як Буча, Ірпінь та Бородянка, російські солдати аналогічно продемонстрували ціну опору.
Як тільки російське завоювання буде завершено, необхідно знайти відповідного сатрапа і наділити його повноваженнями керувати «тубільцями». Навіть чеченці, народ, чий дух непохитного опору надихав російських письменників від Толстого до Солженіцина, висунули кілька кандидатів. Головним серед них був Ахмад Кадиров, колишній верховний муфтій Ічкерії. Його правління було недовгим і закінчилося вбивством у 2004 році, але його надзвичайно жорстокий син Рамзан, колишній повстанець, виявився ефективною заміною. В Україні було достатньо кандидатів у вже окупованих частинах Донецька та Луганська, та й інші, щойно захоплені регіони висунули своїх: місцевий бандит, який бачить шанс на просування у кар’єрі за нового начальника, або поступлива радниця, яка бажає забезпечити сурогатне відчуття нормальності, поки окупанти викорінюватимуть незгодних.
Зрештою, встановлення нового порядку. За потреби на якийсь час місцеві жителі будуть придушені окупаційними військами, але вони мають підкоритися своїм, стати самодостатніми у своїх репресіях. Буде створено новий апарат панування, в якому переможені візьмуть на себе відповідальність за придушення місцевого опору, що залишився. Будуть забезпечені символічні стимули: якесь потьомкінське перепланування в стилі неонових хмарочосів Грозного або його величезна мечеть (найбільша в Європі).
Читайте також: Пентагон не погоджується зі сподіванням Зеленського, що війна закінчиться до кінця 2022 року
Травмованих громадян навчають нової версії їхньої власної історії, в якій їхнє поглинання російським васалом було цілком добровільним і, по суті, порятунком від «радикалів» та «терористів», які прагнули їх знищити. Зрештою, нове покоління виховуватиметься на ідеї служіння батьківщині як священного обов’язку під керівництвом лідера, який перейменовує головний проспект столиці на честь президента Росії та регулярно оголошує себе «піхотинцем» Путіна. Військова служба у наступному раунді імперських завоювань Росії буде не тільки очікуваною, а й примусовою, із призовом молодих чоловіків із цих нових територій для будь-якої наступної війни.
Можливо, найбільш зловісним аспектом цього плану є готовність Росії чекати роки, якщо це необхідно, щоб повністю реалізувати його — навіть якщо міцне перемир’я уповільнює просування до цієї мети з тривалою паузою у військових діях. Перша чеченська війна середини 1990-х років не закінчилася перемогою Росії. Це сталося пізніше, і тільки після фіаско, коли російські війська зазнали принизливої поразки в другій битві за Грозний у серпні 1996 року. Тоді групи добре скоординованих чеченських бойовиків проникли в місто і відрізали російські підрозділи, що застрягли всередині. Помилки першого місяця російського вторгнення в Україну були напрочуд схожі на помилки її першої дворічної кампанії в Чечні. Тоді ми бачили ті ж абсурдні політичні очікування відсутності опору — тодішній міністр оборони Росії Павло Грачов хвацько заявив, що він може взяти Грозний за дві години за допомогою одного повітряно-десантного полку — і той самий феномен дезертирства збитих з пантелику деморалізованих російських солдатів.
За підсумками Хасавюртівських угод про припинення вогню, російські війська були виведені з більшої частини республіки, і навіть стало відомо, що Москва визнала суверенітет Чечні, і це, мабуть, стало вирішальною перемогою сепаратистів. Але Москва була терпляча, вичікуючи і спостерігаючи, як спустошена чеченська держава почала розпадатися на частини. Оскільки центральна влада була зруйнована за роки війни, президент республіки Аслан Масхадов не зміг встановити контроль над різними ополченнями, які формувалися та набирали сили протягом усієї війни. У цій атмосфері хаосу, злиднів і смерті світські націоналістичні сили, що надали початкового імпульсу ічкерійському руху, були відтіснені зростаючим впливом праворадикалів — у цьому випадку салафітських ісламістських бойовиків на чолі із сумнозвісним командиром Шамілем Басаєвим, а також такими іноземними ідеологами, як саудівський воєначальник Ібн аль-Хаттаб.
Читайте також: Це буде крах: Буданов пояснив, чому росія не виведе свої війська з України
Тим часом, відновлена російська армія та уряд під керівництвом прем’єр-міністра Володимира Путіна знайшли новий привід для війни: серію вибухів багатоквартирних будинків у Росії, звірства, які, за розповсюдженими підозрами, вчинили у ФСБ в цинічній операції під хибним прапором, щоб виправдати друге вторгнення. Цього разу російська армія використала свою переважаючу вогневу міць, щоб знищити будь-який опір чеченців, перш ніж вирушити на руїни Грозного.
Сьогодні у Чечні процес завершено; республіка давно вийшла на завершальну стадію імперської інтеграції. Після цього врегулювання, здається, що панує косметичний тимчасовий спокій. Здавалося б, процвітаючі вулиці Грозного та кав’ярні несмаку стоять перед республікою страху, в якій безкарно правлять міліціонери та силовики, як у цивільному, так і у формі. Про нещодавнє минуле можна говорити лише пошепки: навіть за сімейним обіднім столом більшість чеченців не наважаться на найменшу критику Рамзана Кадирова, за яку їх можуть заарештувати, катувати чи ще гірше.
Через 13 років після оголошеного закінчення Другої чеченської війни і повстанського руху після неї, в регіоні, як і раніше, з’являється більше біженців, ніж деінде в Європі, оскільки люди втікають від свавільних репресій режиму в кількості, яка тільки нещодавно затьмарила рух біженців з України. У той же час всюди під поверхнею вирує відчутна злість, пекуча ненависть до Кадирова і його посіпак. Майже всі чеченці очікують, що одного разу вибухне третя війна — з неявною надією, що цього разу Кадирова витягнуть із його палацу і його чекатиме такий же кінець, як Муаммара Каддафі у Лівії.
План Росії щодо України на півдні та сході досі знаходиться на ранній стадії. На Херсонщині, захопленій Росією у травні, розробляються плани проведення референдуму, який або встановить уявну незалежність, або повністю приєднає регіон до Росії. Сотні тисяч українців, яких було захоплено чи відвезено до Росії, тепер отримують ті ж ревізіоністські уроки історії, які студенти у Чечні отримували вже два десятиліття. Інша паралель – повстанський рух проти окупантів на півдні країни.
Поки що доля України висить на волосині. Країна набагато більша, ніж Чечня, і її люди віддані боротьбі. Потік військової допомоги Києву із Заходу набагато перевершує все те, на що могли сподіватись оточені повстанці Північного Кавказу. Проте, логіка конфлікту на виснаження тепер на стороні Росії, а стратегічне терпіння Путіна грунтується на надійному прецеденті. Москва знає, яким вона хоче бачити результат війни на сході України, оскільки вона буде схожа на Чечню. Якщо Захід дозволить, щоб зруйновану Україну спіткала аналогічна доля — недосконале припинення вогню, внаслідок якого, держава стає невдахою та жертвою російського наступу, — сценарій буде також аналогічним.
