Чи є Володимир Путін новим Адольфом Гітлером? Західний світ, здається, так вважає. Якщо це правда, то чи не означає це, що Дональд Трамп — новий Невілл Чемберлен, а Україна — нова Чехословаччина? Чи є історія лише пустими балачками, чи це мудрий старий, що стоїть при воротах і спостерігає, як Європа вкотре занурюється в кризу?
Закон Ґодвіна говорить: чим довше триває політична дискусія, то ближче вона підходить до порівнянь із Гітлером. Це reduсtio ad Hitlerum спотворює предмет обговорення й знецінює винятковий жах Гітлера. Існує й радикальніша версія цього правила: якщо довелося згадати Гітлера, значить, ви вже програли суперечку.
Але дії Путіна в Україні і без того настільки жахливі, що їх не потрібно порівнювати з нацистами. Так само, як і дивна симпатія Трампа до нього. Однак майже кожен коментар про Україну натякає на «нову світову війну», Гітлера чи політику умиротворення 1930-х років. Карикатура Майкла де Аддера зображує Чемберлена, який оголошує «мир у наш час» (насправді він сказав «мир для нашого часу») під час підписання Мюнхенської угоди, а поруч – Трамп на переговорах із Путіним. Фюрер завжди з’являється, коли це комусь вигідно.
Жоден російський правитель після революції не намагався вторгнутися в Західну Європу. Але всі вони придушували й контролювали «буферну зону» навколо Росії: Польщу, Фінляндію, Україну, Вірменію. Якщо вже шукати історичні аналогії, то Путін більше схожий на Сталіна – колишнього союзника Заходу. На Ялтинській конференції він переконав Франкліна Рузвельта, що після війни хоче лише мати «дружні демократії» уздовж кордону СРСР.
Рузвельт навіть хвалився, що Сталін симпатизує йому більше, ніж скептичному Черчиллю, і казав: «Якщо я віддам йому все, що зможу, і нічого не вимагатиму натомість… він не анексуватиме жодної країни й буде працювати зі мною заради демократії та миру».
Якщо вже порівнювати, то Путін — це Сталін, а Трамп — це Рузвельт.
Справа в тому, що ми обираємо таких історичних злодіїв, які найбільше відповідають нашому баченню ситуації. Немає жодних доказів, що СРСР мав імперські плани щодо Західної Європи – так само немає фактів, що Путін мріє про подібне. Але саме цей страх став основою існування НАТО після Другої світової війни.
Проголошена загроза російської агресії стимулювала безпрецедентне нарощування військової могутності США. Після 1989 року ретельні дослідження так і не змогли підтвердити цей страх, зокрема робота американського історика Ендрю Александера «Імперіалізм невігластва», яка базувалася на російських архівах.
Але політика стримування – а разом із нею і страх – завжди ґрунтуються на найгірших сценаріях. Якщо сказати, що «у Кремлі немає нового Гітлера», військові лобісти запитають: «А звідки ми можемо бути впевнені?».
Хіба саме військово-промисловий комплекс не уберіг Європу від нового Гітлера протягом 80 років? Тож якщо витратили мільярди – хто про це хвилюється? Головне, що це працює. Оборонний сектор тепер вимагає, щоб Британія збільшила військовий бюджет із 2,3% ВВП до 2,5% – і це нібито єдина перепона між Путіним і танками в Західній Європі. Зараз не час заважати військовому лобі, коли воно проходить «момент найбільшого випробування».
Але історія пропонує й альтернативний погляд: Путін – це просто черговий охоронець російського параноїдального патріотизму. Він прагне відновити країну після поразки в Холодній війні, а Захід своєю агресивною політикою лише підживлює його страхи.
Згадаймо: у XVIII столітті росіяни зупинили Карла XII під Полтавою. У XIX столітті – Наполеона під Москвою. У XX столітті – Гітлера в кількох десятках миль від столиці. Як НАТО думало, що Москва відреагує, коли в XXI столітті Захід почав розширюватися на територію старої радянської буферної зони, приймаючи одного союзника за іншим?
Сто років тому Теодор Рузвельт ревно захищав інтереси США в Тихоокеанському регіоні. Тепер Трамп робить те саме щодо Панами й Канади. Захід не завадив Росії «захищати сферу впливу», коли вона вторглася в Грузію, анексувала Крим та розпочала війну на Донбасі в 2014 році.
Для Путіна Зеленський завжди був загрозою, особливо коли Москва почала сприймати Україну як «оплот анти-російських фашистів».
Головна помилка Путіна – як він, мабуть, зараз уже усвідомив – це повномасштабний напад на Київ у 2022 році. Він розраховував, що НАТО не втручатиметься, оскільки Україна не була членом Альянсу. Він прорахувався. І якою б не була майбутня мирна угода, навряд чи він ризикне повторити цей крок.
За цією логікою, після падіння СРСР навіть у найгіршому сценарії загроза НАТО суттєво зменшилася. І рано чи пізно Вашингтон мав розіграти цю карту: американці не розуміють, чому вони мають витрачати колосальні кошти на оборону Європи, якщо сама Європа не готова інвестувати у власну безпеку.
Якщо Європа дійсно вважає, що Путін – це Гітлер, то нехай і платить за свою оборону. Це ж її Гітлер, а не американський.
Правильний підхід – оцінювати Путіна як Путіна, а Трампа як Трампа. Кожен має бути розглянутий у контексті своєї епохи. Ми живемо у 2020-х, а не 1940-х чи навіть 1980-х.
Так, Британія має ворогів. Але найбільша загроза для неї – не військова, а економічна й технологічна. Саме туди слід спрямовувати оборонні витрати.
Але британські генерали останній місяць вимагають створити «національний арсенал футуристичної зброї», ніби Гітлер досі стукає в наші двері.
Вони все ще грають у «Дідівську армію».
Кір Стармер заявив у Палаті громад минулого тижня, що загроза нападу на Британію є найбільшою з часів холодної війни. Проте він не надав жодного пояснення. Політика страху завжди звучить переконливо, а оборонний сектор ніколи не буває точним у своїй жадібності. Що є справді точним – це готовність Стармера пожертвувати державними послугами та міжнародною допомогою Британії заради цієї справи. І це неправильно.
Simon Jenkins, The Guardian
Putin is not Hitler. His actions in Ukraine are horrific enough to need no exaggeration
