Про що варто пам’ятати, виходячи на чергове коло пенсійної реформи.
Міністерство соціальної політики планує повернутися до реформування пенсійної системи, зокрема до питання запровадження другого пенсійного рівня в Україні, заявила днями новопризначена міністерка соціальної політики Оксана Жолнович. То коли ж, як не зараз, нагадати поважним реформаторам, що існуюча пенсійна система України містить низку міфів і пасток, які, зрештою, характерні для пенсійних систем багатьох країн світу. Саме тому при її реформуванні потрібно враховувати недоліки закордонних пенсійних систем і уникати їх.
Умовно пастки пенсійної системи можна поділити на законодавчі та психологічні. Умовно, звісно, бо психологічне сприйняття людиною життєвого циклу зумовлює відповідні рішення законодавців, які, у свою чергу, орієнтуються на запити суспільства.
Читайте також: Уряд планує запуск накопичувальної пенсійної системи
Насамперед це стосується самого поняття «пенсія». Запроваджена в Німеччині Бісмарка система пенсійного забезпечення спочатку стосувалася тільки державних службовців, а відрахування на її забезпечення покладалися на бізнес у вигляді податку. Згодом унаслідок бурхливих економічних і соціальних процесів систему пенсійного забезпечення було розповсюджено і на інші верстви населення, в основному на містян, зайнятих у промисловості. Пенсійне забезпечення отримували особи, які зуміли досягнути 60-річного віку, що на той час відповідало його первинному сенсу — забезпечення людини в немічності, тобто неспроможності себе утримувати в старості за рахунок постійних заробітків. На той час середній вік ледве перевищував 40 років, а до офіційно закріпленого віку, який давав змогу отримувати пенсійне забезпечення, доживали одиниці.
Фіксація конкретного віку виходу на пенсію законом є чи не найбільшою пасткою, до якої потрапили практично всі країни, де запроваджено гарантоване законом пенсійне забезпечення. За сучасного розвитку медицини та практики здорового способу життя в 60 років більшість людей ще працездатні, тому первинне визначення пенсійного віку як віку немічності в старості далеко не відповідає показнику в 60 років.
Ще однією пасткою є нечіткість поняття пенсії. Страхова пенсія формується як повернення збереженої державою чи іншими фінансовими установами суми коштів, вилучених із заробітку людини під час активного життя. Тобто виплати, які здійснює держава особі поважного віку, складаються з двох частин — із дійсно заробленої, точніше, відкладеної, пенсії та іншої частини, якої не вистачає до політичного рівня, який називається «мінімальна пенсія». Це якщо зароблена пенсія не дотягує до цього мінімального рівня. Але цю частину потрібно називати соціальною допомогою по немічності в старості. І як це і має бути для соціальних програм, платити її не всім, а тільки тим, хто не має інших джерел забезпечення. Суспільство тільки вітатиме такий підхід щодо тих осіб, які офіційно не працювали, не відкладали коштів у Пенсійний фонд, але хочуть отримувати кошти фактично за рахунок добропорядних громадян чи платників податків.
Є ще й психологічні пастки. Зазначений вище вік у 60 років є серйозним психологічним бар’єром. На цей момент людина вже пройшла пік своєї працездатності, який припадає на період 45–50 років. У середньому падіння працездатності в цьому віці становить 20%, і це корелюється з рівнем зарплати порівняно з іншими віковими групами. Але у 20 років показник працездатності, точніше, коефіцієнт віддачі становить менш як 50% від максимального. Тобто молода людина об’єктивно менш цінна для бізнесу, ніж досвідчений 60-річний моложавий дідуган. Можна було б говорити про перспективи, однак сьогодні у бізнесу вже немає впевненості, що кошти, вкладені у вишкіл юнака, повернуться його віддачею в майбутньому, — ринок праці дуже динамічний, а конкуренти тільки спасибі скажуть за підготовленого фахівця. В цьому ракурсі 60-річна людина набагато корисніша, оскільки, як правило, «прикута» до звичного місця праці. І хоча вона, можливо, і не дає такої продуктивності, якої хотів працедавець, але той має зважати на альтернативи, а вони не особливо втішні: кваліфіковані працівники просто втікають до конкурентів чи за кордон, де вартість робочої сили вища. Безвіз просто виконує місію вітчизняних профспілок, які мали б дбати за гідний рівень оплати праці. Тому бізнесу потрібно уважніше ставитися до працівників зрілого віку.
Однак повернемося до вікової пастки. Дослідження Світового банку показують, що понад 95% чоловіків, які отримують право виходу на пенсію в 60 років, швидко використовують цю можливість. При цьому 40% із них не полишають роботи, розглядаючи пенсію як додатковий, а не основний заробіток. Для жінок цей показник становить чверть новоспечених пенсіонерів.
Кількість працюючих пенсіонерів плавно спадає майже до нуля в чоловіків приблизно у віці 80 років, що трохи більше середнього віку життя пенсіонера (або актуарного віку), який на сьогодні становить 78 років. Жінки швидше закінчують підробляти, фактично в 75 років на місці роботи їх залишається менш як 5%. Можна вважати, що актуарний вік відповідає віку немічності, тобто віку, коли людина не може заробити собі на життя. Якраз цей фактор брався до уваги в часи Бісмарка, коли встановлювався пенсійний вік у 60 років.
Ще однією віхою в життєвому циклі є так званий вік зношеності, коли продуктивність праці падає вдвічі від пікової та практично збігається з продуктивністю 20-річної людини. Якщо вік, коли людина вже хотіла б вийти на пенсію, відчуваючи, що на нову роботу її не візьмуть, можна умовно назвати віком втоми, то вік зношеності, який є середнім між актуарним віком і віком втоми, характерний тим, що вже роботодавець зацікавлений у звільненні такого працівника. Це саме той вік, коли має включатися система соціального захисту і держава може платити особі соціальну допомогу.
Так от, при виході на пенсію у віці втоми її розрахунок виходить із переданих роботодавцем чи самою застрахованою особою коштів, які індивідуально обліковуються після 2001 року. Також закон дозволяє приплюсувати приведений стаж за п’ять років до 2001 року, що нечесно відносно людей, які почали свою діяльність до 1996-го. Справедливо було б враховувати при розрахунку пенсії весь фактичний стаж до 2001 року, вважаючи, що до 2001 року особа отримувала середню по країні зарплату.
Відповідно, що пізніше людина виходить на пенсію, то вища її пенсія, звичайно, якщо вона або її працедавець продовжують відраховувати кошти до Пенсійного фонду. І не тільки тому, що збільшується страховий/трудовий стаж, а й тому, що кожний додатковий понад 60 років рік розраховується з підвищеним коефіцієнтом. Так, у перші роки на пенсії її розмір не особливо впливає на загальний дохід, але після настання віку зношеності додаткові заробітки фактично закінчуються, а з настанням віку немічності зростають видатки на ліки, тоді як пенсія не відстежує цих об’єктивно зростаючих потреб. Тобто ранній вихід на пенсію, коли ще є можливість працювати, болісно дається взнаки у більш зрілому віці. При цьому особливо вразливими є люди, які вийшли на пенсію раніше встановленого законом терміну, використовуючи різні пільги. А серед жінок таких чи не третина. Вони приречені отримувати мінімальну пенсію.
У пенсійну пастку потрапляють фізичні особи-підприємці. Законом визначено, що мінімальний єдиний соціальний внесок (ЄСВ) для них розраховується від мінімальної зарплати. Очевидно, що при виході на пенсію їм світить теж мінімальна пенсія. Знову ж таки, політики-популісти звільняли малий бізнес від сплати ЄСВ під час пандемії, не згадуючи при цьому наслідків — відсутності необхідного стажу для виходу на пенсію при досягненні пенсійного віку.
Звичайно, можна було б казати, що підприємці — активна частина суспільства, і хто-хто, а вони подбають про старість, однак вибір інструментів для цього є досить непевний. Можна покласти гроші на депозит, купити валюту, ОВДП, вкласти, нарешті, в недержавні пенсійні фонди. Однак статистика показує, що найкраща акумуляція коштів відбувається все ж при вкладенні їх до… Пенсійного фонду, оскільки лише там внески індексують на зростання заробітної плати. Звичайно, ще краще було б, якби і пенсію індексували не на зростання інфляції та середньої зарплати, як зараз, а лише на зростання середньої зарплати, як це пропонується реформуванням нинішньої системи в умовно накопичувальну. Але вже зараз можна вважати, що в той час, як вкладення в недержавні накопичувальні фонди не забезпечують навіть інфляційних втрат, вкладення до Пенсійного фонду вигідніші навіть за депозити. От вам і економічна пастка.
Ще одна пастка — адміністративна. Державна податкова адміністрація не повідомляє Пенсійний фонд про розмір внесків на добровільне пенсійне страхування. Тобто в облік ці внески не ввійдуть, поки платник сам не подбає про це, подаючи річну декларацію.
Переважна більшість ФОПів офіційно виплачує своїм найманим працівникам мінімальну зарплату. Решта — в конверті. Якщо таку економію із сплати податку на доходи фізичних осіб ще можна зрозуміти, — податків ніхто не хоче платити, то в частині ЄСВ працівник має усвідомлювати, що і пенсія буде мінімальною. І немає чого скиглити на кшталт «усе життя працював і така мала пенсія». Легалізація зарплат супроводжується вищими пенсіями в майбутньому не тільки тим, хто працює в білу, але й вищими пенсіями нинішнім пенсіонерам, адже пенсії, як уже зауважувалося, індексуються на зростання середньої по країні зарплати, звичайно, офіційної.
Чи всі пастки ми згадали? Ні, але навіть уникнення цих дасть можливість суттєво та якісно змінити нашу пенсійну систему. Але перед заходом на нове коло реформ варто видихнути й усвідомити, що суспільний договір насправді не є договором між владою та громадянським суспільством. Влада є інструментом реалізації реального суспільного договору — договору між поколіннями. Пенсійна система, як і програми підтримки сімей з дітьми, — елементи такого суспільного договору. Змін у ньому зачекалися. Побудова оптимальної модерної пенсійної системи — нагальна потреба. І, схоже, вікно можливостей для цього може невдовзі відкритися. От тільки не проґавити б цього моменту.
директор Інституту розвитку територій, Автор та співавтор ряду законопроектів з питань реформування місцевого самоврядування, бюджету та державних закупівель
