Продовження дослідження письменника і журналіста Михайла Каменюка «Барбароса»: стрибок хижака на Вінницю”.
Так все ж таки, що поривало фюрера саме до Вінниці? Після “версії Ванги” розглянемо другу – “версію Шафранського”, якого ми вже згадували.
Він висловлює думку, що Гітлера вабило захоплення під Вінницею важливого авіаційного комплексу червоних і розташування потім на ньому своєї ставки “Вервольф”, найбільш наближеної до східного фронту. Згідно цієї версії, з 1920-их років під Вінницею Сталіним було розгорнуто грандіозне будівництво секретного військового летовища з відповідною базою, яке на початок війни вже діяло. При цьому цитується відомий англійський дослідник цього періоду Леонард Мослі: “Упродовж всього літа 1938 року росіяни будували аеродром під Вінницею на Україні, безпосередньо поблизу кордону з Румунією. На початку вересня 20 російських бомбардувальників піднялися з цього аеродрому, перелетіли через румунську територію і сіли на ужгородському аеродромі в Чехословаччині…”.
“Гітлер отримав, – робить висновок Є.Шафранський, – дуже красномовне застереження: повітряний міст радянських бомбардувальників пролягав над Румунією – єдиним постачальником нафти для Третього рейху. Одним помахом руки Сталін міг позбавити гітлерівський бліцкриг пального!
Думка Шафранського розвивається наступним чином: маючи вже значний досвід метробудування, радянські будівельники могли більшу частину цього вінницького надсекретного об’єкту сховати під землею, з підведенням відповідних комунікацій, розширенням цього “кротовища” на десятки кілометрів. Потім, оглядаючи весь можливий розкид діючої гітлерівської ставки “Вервольф”, він же зауважує, що частини її охоронців та секретних служб розташовувалися аж у Вороновиці, котра від відомого нині центру ставки у приміській Стрижавці знаходиться за добрих 20(!) кілометрів.
Виникає, принаймні, два заперечення “версії Шафранського”. Перша: місця ймовірного сталінського передвоєнного летовища та пізніших радянських ракетних підземних схронів розташовані так, що подібні фортифікаційні роботи не могли б вестися таємно, непомітно для місцевого населення, бо тут не пустеля і не лісові нетрі, а чимало довкруг давніх старовинних сіл. Однак жодних видимих слідів та фактів подібної роботи військових будівельників за Сталіна не зафіксовано.
І друге. Мова йде про місця, по яких проходить потужний і досить глибокий подільський гранітний пояс. Заклади граніту тут такі великі, що їх магнітне “випромінювання” іноді на кілька секунд вимикає датчики літаків, які пролітають над “поясом” у небі. Як у подібному “грунті” рити підземні глибокі схрони, штреки і якими механізмами?
Висловимо припущення: найшвидше між “версією Ванги” і “версією Шафранського” є якась третя, посередня, найімовірніша. Швидше за все, мова може йти про існування прадавніх великих підземних печер, катакомб, широких тріщин у граніті, котрі утворилися внаслідок якихось природних зсувів, катаклізмів. Отож, “озброєний вовк” (так перекладається “вервольф”) знайшов та облюбував собі лігво, яке йому, як і справжньому вовку, надала сама природа. А що як тут, в безлюдних пущах та нетрях 1320-их років, справді знайшли сховок останні з тамплієрів, котрі втікали на схід? І саме на їхні сліди натрапили якимось чином гітлерівські ізотери?
Вінницю гітлерівці захопили 19 липня 1941-го. 1 серпня окуповану Вінниччину було поділено на румунську (“Трансністрія”) та німецьку (“Райхскомісаріат Україна”) зони по лінії Могилів-Подільський – Бершадь. Але осередки героїчного і відчайдушного спротиву окупантам трималися на широких полях Наддністрянщини ще не один день. На жаль, наші історики мало уваги приділили цьому південному фронту, крізь який гітлерівці також пробивались в напрямку Вінниці.
Звернімось до інших джерел, зробімо це заради пам’яті відомих і невідомих героїв:
———————————————————–
Втеча мерців
Курціо Малапарте, письменник, військовий кореспондент римської газети «Корр’єре делла сера»
Відступаючи, радянські війська не кидають своїх убитих на полі бою і не ховають їх тут же. Вони забирають їхні тіла з собою, щоб поховати за двадцять, тридцять кілометрів звідси у великих братських могилах в гущавині лісу, в глибині долини. На них не ставлять ні хрестів, ні якихось інших знаків. Притоптують свіжу землю, розкидають листя, траву, гілки, іноді купки гною, щоб ніхто не спаплюжив ті таємні могили.
Є щось моторошне й загадкове в цих підпільних похованнях, у цьому переміщенні мертвих тіл. “Eine Totenflucht”, – сказав мені сьогодні німецький солдат. Так, саме так, “утеча мерців”, неначе вони насилу звелися на ноги і, підтримуючи один одного, повільно рушили лише їм відомими стежками в ліси і долини…
Саме це найсильніше вражає тих, хто волею долі побував на таких полях одразу після закінчення бою. На північному напрямку фронту і в інших секторах радянські війська, відступаючи, забирають своїх мерців. Після днів і тижнів запеклої битви, жорстоких рукопашних сутичок, масованих танкових атак німецькі солдати знаходили на бойовищі не тисячі ворожих трупів, які, здавалося б, мали тут залишитися, а поодинокі тіла, розкидані де-не-де і скоріше за все забуті, ніж покинуті. Відсутність загиблих на полі бою рівною мірою видається наслідком людського чарівництва і дивом природи. Вона, ця відсутність, надає місцю борні примарного вигляду. Адже ніщо у світі не може бути примарнішим за поле бою, де немає полеглих.
З перших днів війни я перебуваю на Східному фронті серед німецьких військ. Мені довелося крок за кроком супроводжувати наступ моторизованої дивізії від Штефанешт до Могилева-Подільського. …До вчорашнього дня я жодного разу не бачив бойовиськ, укритих тілами радянських вояків, лише кількох полеглих на пагорбі неподалік від Стойкан і в підбитих танках уздовж шляху до Бельців – ось і все. Але вчора, коли ми зупинилися край долини, на дні якої лежить село Качківка, я вздрів поле, густо всіяне тілами червоних вояків, поле, звідки переможені не змогли нічого забрати, навіть загиблих.
Терен, де сьогодні з десятої години ранку до вечора тривав запеклий бій, сягає кінця рівнини, що простяглась аж до Качківки. …Радянська частина зачепилась на краю долини в безнадійній для маневрування позиції, але захищеній від прицільного артилерійського вогню й тому зручній для оборони.
Поки не потрапиш сюди, годі собі уявити масштаби м’ясорубки і шаленство борні. Частина вбитих лежить за межами поля, вдовж схилів долини, інші в пшениці, під соняхами, на дні окопів. Там, де чинився найзапекліший опір, тіла лежать купами. .. Тут чимало напівголих трупів, роздягнених потужною хвилею вибуху. З подертого мішка викотилися тверді на вигляд темні булочки. Я відкушую шматок. Булочка смачна, скоринка розсипається на зубах, мов печиво. Солдат із закривавленим обличчям сидить у воронці від снаряда. На його колінах і поруч на землі біліють шматочки овечого сиру, що його в цих краях називають бринзою. Рот солдата повен їжі. Він їв, коли осколок влучив йому в скроню.
…Я сідаю під деревом і роздивляюсь навколо. Радянська частина, яка тримала тут оборону, була невелика, можливо, один батальйон. Солдати билися до останнього, жертвуючи собою, щоб прикрити відхід інших частин, батальйон відчайдушних бійців, кинутих напризволяще. Бойовисько ніхто не міг “прибрати”. ..Мені вперше випала нагода осягнути внутрішню, таємну природу цієї армії, побачити зблизька її незвичну тактику.
Ніхто з цього загону не втік, ніхто не здався в полон, за винятком кількох тяжкопоранених. Виходить, це були справжні вояки. …Поряд зі мною стоїть ящик, повний карт і паперів. На ньому друкарська машинка американської моделі, але радянського виробництва. Зім’ятий і забруднений землею номер газети “Правда” від 24 червня сповіщає великими заголовками про початок війни і перші бої в Бесарабії та Галичині. На другій сторінці три статті про агітаторів – організаторів мітингів на заводі, в колгоспі і військовій частині. В агітаторів на знімках суворі обличчя, масивні щелепи, а навколо них звичайні уважні лиця робітників, селян і солдатів.
Я підводжусь і повільно йду полем бою….бачу, як німецький солдат показує мені щось на дереві. Підводжу очі. Там гучномовець. Зі стовбура і по землі тягнеться електричний дріт. Ми йдемо вздовж нього.
За кілька метрів од дерева в ямі сидить убитий червоноармієць. Він нахилився вперед, затуливши грудьми велику металеву коробку радіограмофона. Навколо в траві валяються уламки битих платівок. Я намагаюсь з’єднати їх і прочитати назви грамзаписів: “Інтернаціонал”, “Марш Будьонного”, “Марш Чорноморського флоту”, “Марш Кронштадтських моряків”, “Марш Червоної авіації”…
Але найцікавішим є альбом із двадцяти чотирьох платівок, на обкладинці якого написано: “Доповідь товариша Сталіна на Надзвичайному УІІІ Всесоюзному з’їзді Рад 25 листопада 1936 року. Про проект Конституції Союзу РСР”. На сорока восьми сторінках двадцяти чотирьох платівок записано всю довжелезну доповідь, що її виголосив Сталін у Великому театрі в Москві….
(Під час бою посилений гучномовцем голос Сталіна з нещадною силою б’є по головах людей, що зіщулилися в окопах біля кулеметів, молотить по вухах солдатів, які причаїлися за кущами, і поранених, що стогнуть, лежачи на землі. Гучномовець робить цей голос хрипким, твердим, металевим. Щось диявольське і водночас наївне є у цих солдатах, які б’ються до останнього, надихаючись промовою Сталіна про Радянську конституцію, зливою моральних і політичних агітаторських настанов. Щось диявольське і водночас наївне є в цих мерцях навколо мене, в їхніх останніх жестах, де прозирають упертість, жорстокість, самотність, страшна самотність на полі битви під галас гучномовця).
Опускаю очі й помічаю в траві біля ніг книжечку в шкіряній палітурці – посвідчення особи солдата Семена Столенка. Це українське прізвище. Поруч із номером документа 568352 червоним чорнилом написано “безпартійний”. Далі дата і місце народження: 3 лютого 1909 року в Немирівці. Нижче: “Тракторист”. Отже, він був селянин і, напевно, працював у колгоспі водієм трактора. На третій сторінці вгорі напис червоним чорнилом: “Безбожник”, тобто людина, яка не вірить у Бога. Цей український солдат, цей тридцятидворічний Семен Столенко, який був безпартійним, тобто людиною поза політикою, безбожником, тобто атеїстом, цей селянин воює, запалений владним голосом із гучномовця, і не здається, б’ється до останнього подиху. Цей солдат загинув. Він бився до скону. Він мертвий.
(з книги “Червона війна”)
——————————————————————————————–
Я прошу вибачення, шановний читачу, за таку розлогу цитату. Але, вірю, що ти її прочитав з таким самим хвилюванням і щемом на серці, як прочитав це свого часу я.
Михайло КАМЕНЮК, Вінницька область
