Редактор проекту «Доступ до правди» Леся Ганжа на майстер–класі проекту «Медіа про конфлікти» Школи журналістики УКУ розповіла про те, як уникати конфліктних ситуацій із співрозмовниками на окупованих територіях, як розуміти людей, і як захистити себе.
Окупована територія досі залишається територією зпресованого часу. Там кожен день відбувається щось інше і ви кожного дня в новій ситуації. Це треба розуміти і пам’ятати.
Коли ми опиняємось в середовищі, де концентровано превалює певна думка, ми повинні усвідомлювати, що ми приїхали не як агітатори і пропагандисти. Ми приїхали як журналісти, ми приїхали почути людей і викласти їхню думку для інших людей. Ми спостерігачі, можна сказати натуралісти.
Не треба сприймати закиди людей особисто до себе. Там ви будете єдиною Україною, з якою вони можуть комунікувати. І вони будуть говорити з вами, як з державою, і пред’являтимуть вам всі претензії до неї. А претензій у них достатньо – їх не захистили.
Ви спікуватиметесь із людьми, які багато втратили. Вони втратили свій дім, що є основою людського існування, вони втратили все, що мали. У них була своя кришталева люстра, свої килими, а тепер цього всього немає. І ви, можливо, будете одні з небагатьох, хто буде їх слухати.
Забудьте це питання: «Ви за ДНР чи проти?». Ви будете говорити з людьми, з людьми різних професій. Коли люди говорять про себе і свою роботу, вони відкриваються і готові сказати більше.
Можна написати репортаж про будь-яку людину, навіть не погоджуючись із нею і не вступаючи в дискусію. Ви можете запитати в людини, де продається вівсянка, як вона переклеїла вікна, які винесло вибухом, в кого краще брати скло. Вам все одно будуть відповідати, навіть якщо вважають вас «продажною укропською журналісткою».
Ви спілкуватиметесь з людьми, які пережили страшенні обстріли. Моральний стан таких людей я би охарактерізувала як важкий. Ви можете почати говорити з людиною в нормальному стані, а наприкінці вона буде в істериці. Ви не маєте її рятувати, ви навіть не маєте їй вірити. Ви маєте тільки зафіксувати усе.
Помічайте зміни, які відбуваються із вами. Частіше ваш співрозмовник буде в нестабільному стані, в такому ж стані опинитесь і ви. Це нормально, ви урівняєтеся в своєму психологічному стані із навколишнім оточенням.
Ви можете потрапити в місця, в які не потрапляєте в себе вдома, і не правильно оцінити ситуацію. Ви ж не ходите в себе вдома в собес, хоча старушки, які б’ються за пенсію тут, такі ж, як і там. Ставте дзеркало.
Як витримати людей, які тебе нервують, які підтримують іншу сторону або не розібралися досі в ситуації? Я з ними спілкуюся так, як спілкувалася із своїми сусідами під час Майдану.
Спілкуючись в своїх герметичних професійних групах ми випускаємо те, що за нашим порогом є великий світ. Поруч з нами живуть люди, яким абсолютно пофіг, хто є зараз президентом країни, ці люди ніколи не читали сайту «Українська правда» і не знають про його існування. Ми можемо вдавати, що таких людей немає. Але такі люди є, це наші сусіди. То що ж, ми будемо гасити своїх сусідів?
Ви можете не погоджуватися з цими людьми. Та коли будете про них писати, пам’ятайте про нейтральну лексику. Можна написати, що людина «проверещала» щось у черзі, а можна написати, що вона про це «сказала». Модальність має бути нейтральна.
Написати «ватнік» – це найлегше. Але людина має впізнати себе у цьому репортажі. Вона не впізнає себе у вашій іронії і сарказмі. Іронія можлива в дружньому колі.
Треба поважати суб’єктність людей. Ви не згодні із ними, вони не згодні із вами. Опишіть це такими мовними засобами, які не будуть ображати.
Обзивання стало важливішим ніж реальність, ніж та правда, яку ми можемо звідти привезти. Засудити – важливіша правда для суспільства. Вся ця дискусія, називати їх терористами чи не називати, – це питання про те, чи хочуть українські громадяни знати, що відбувається на окупованих територіях. Ні. Наше суспільство не хоче нічого знати. Воно хоче обзиватися.
Не дискутуйте. Ви приїхали сюди слухати і вам треба вийті із ситуації. Не наражайте себе на небезпеку, бо сидячи в підвалі ви не виконаєте свого завдання. Ви приїхали сюди за репортажем, а не влаштовувати мітинг. Дискусія зайва, але можливий діалог.
Якщо ви відчуваєте будь-який тиск з боку співрозмовника, якщо він примушує вас щось сказати – це для вас сигнал, що цього зіткнення треба уникнути. Невідомо для чого він хоче, щоби ви висловили свою позицію. В такій ситуації треба відійти назад і подумати про почуття гумору. Завжди можна віджартуватися.
Дискутувати на блок-постах заборонено. На будь-яких. Хабарів теж не треба давати. Намагайтеся завжди домовитися, ваша мета поїздки має звучати переконливо. Один раз сформулюйте, що ви тут робите і звідки ви.
Акредитація є обов’язковою – це єдиний ваш легальний там документ. Це значить, що вас вже перевірили. На окупованій території акредитація АТО буде грати проти вас, її треба сховати. І навпаки.
Ви маєте бути готовими до будь-якого блок-поста. Треба знати, де ви що показуєте і де ви що говорите. Ви їдете робити свою роботу, ви впевнені і ви маєте на це право.
Люди там відчувають брехню одразу, від неї залежить їхнє виживання. Інтуіція у людей на війні дуже добре розвинена.
Не треба забувати про безпеку героїв. Історію війни пишуть про анонімів. Але пам’ятайте, що ви можете змінювати імена, але не можете змінювати слова. Від вас залежитиме, чи впізнаватимуть себе люди у цих перейменованих героях вашого репортажу.
Ваші девайси працюють проти вас. Думайте про ваші фото, про те, що ви робите в соціальних мережах, доки перебуваєте в небезпечній ситуації. Не треба 1 січня вітати Бандеру з днем народження. Часто символіка є небезпечнішою за щось по-справжньому страшне.
Перше правило на окупованій території чи у прифронтовій зоні – з якою метою ви їдете? Мені здається, що люди не завжди розуміють, нащо вони туди їдуть. Інколи здається, що журналіст поїхав написати про те, як він посидів у підвалі з петлею на шиї, бо людина робила всі системні помилки, які тільки можна зробити.
Головне – це ваша безпека. Жоден журналістський матеріал не вартий нічийого людського життя, не вартий вашого життя. Безпечніше спочатку виїхати, а потім друкувати.
Вам треба розуміти, як ви зайдете в цю ситацію, як ви з неї вийдете і для чого ви це робите.
Я формулювала собі завдання перед поїздкою. Я їхала в Донецьк подивитися як живе це місто під час окупації з іншою владою, що відбувається з людьми, як вони працють і за рахунок чого і як вони живуть, як вони бачать свої життєві перспективи. І я їхала не для того, щоб посидіти в подвалі, я їхала, щоб повернутися і написати.
Елена Синицына «Телекритика», 26.02.2016
Фото: Петро Ткачишин
