НАТО має негайно розпочати консультації в Раді Україна — НАТО щодо якнайшвидшого вступу України до альянсу, включно з детальним планом за статтею 5. Про це у статті для Центру аналізу європейської політики (CEPA) пише колишній спеціальний представник Держдепартаменту США з питань України Курт Волкер. Публікуємо головні тези дипломата.
НАТО занепокоєне тим, що прийняття України до Альянсу спровокує пряму і негайну війну НАТО з кремлівськими військами, яка може перерости у застосування ядерної зброї.
Ця думка є хибною, і вона посилає сигнал Володимиру Путіну, що він повинен продовжувати воювати. Допоки він це робитиме, НАТО не прийме Україну до свого складу, а отже, Путін вважає, що у нього все ще є шанс на перемогу.
НАТО має надіслати протилежний сигнал: що незалежно від того, що він робить, Путіну ніколи не вдасться перемогти Україну. Тому продовження війни було б безглуздим і руйнівним для Росії. Просування України до членства в НАТО стане таким сигналом.
Перша помилка НАТО
У чому полягають помилки в нинішньому підході НАТО? По-перше, стаття 5 не встановлює жодних конкретних вимог щодо того, що західні сухопутні війська повинні воювати на лінії фронту проти російських сил.
Передбачається колективна відповідь на будь-яку агресію проти члена НАТО, але договір не уточнює, якою буде ця відповідь. У договорі не сказано, що члени НАТО мають відправляти війська на лінію фронту, хоча це, безумовно, можливо.
В Україні, величезній країні з чималим населенням, є безліч варіантів, окрім негайного використання наземних сил НАТО.
Друга помилка
Другою помилкою є припущення, що Владімір Путін міг би ескалувати війну в Україні, якби захотів, але він утримується від цього, оскільки НАТО не запропонував Україні членство. Це далеко не так.
Якби Путін мав можливість піти на ескалацію у війні проти України, він би вже це зробив. Реальність така, що він втратив половину російських звичайних збройних сил, які воюють в Україні, і не може їх відновити. Він покладається на Іран і Північну Корею, які постачають безпілотники і застарілі артилерійські снаряди, і посилає на фронт ненавчені війська як гарматне м’ясо, просто для того, щоб війна тривала.
Щодо горизонтальної ескалації, тобто нападу на нинішнього члена НАТО, то це останнє, на що піде Путін, оскільки він знає, що це викличе негайну реакцію Альянсу, спрямовану безпосередньо проти російських військ.
Щодо ядерної ескалації, то Путін знає — і, що ще важливіше, російські військові знають — що будь-яке застосування ядерної зброї не досягне жодної воєнної мети в Україні, але, безумовно, викличе пряму відповідь проти ЗС РФ.
Третя помилка
Ідея про те, що членство в НАТО є спусковим гачком для агресії Путіна, є третьою помилкою: Україна мала мало шансів на членство в НАТО, коли Путін напав у 2014 і 2022 роках. Понад те, Росія межує з територією Альянсу в Норвегії, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, США та Естонії, але не нападала на них. Коли цього року Фінляндія стала членом НАТО (незабаром до неї приєднається Швеція), Росія майже не помітила цього. Для Путіна питання не в членстві в НАТО, а в існуванні України як національної держави.
Що ж означає стаття 5 на практиці для України?
НАТО все ще може зробити більше за статтею 5, ніж робить зараз. Одразу спадають на думку чотири речі:
Морське розмінування: західні країни НАТО могли б розмістити або передати протимінні судна (особливо безпілотні) членам НАТО, які мають чорноморське узбережжя, а також Україні. Метою було б створення режиму розмінування в Чорному морі в територіальних водах України (підпорядкованого, звичайно, українським оборонним потребам), а також в територіальних водах країн-членів НАТО і в широких міжнародних водах Чорного моря, де такі плавучі міни становлять небезпеку для міжнародного судноплавства.
Свобода судноплавства: Члени НАТО — як чорноморські прибережні держави, так і інші члени зі значним військово-морським потенціалом — мають створити місію з підтримки свободи судноплавства в Чорному морі. Будь-яка фізична загроза безпеці суден третіх країн, що працюють в міжнародних водах у Чорному морі, є неприйнятною — так само як і в Південнокитайському морі або Середземному морі.
Жодних обмежень на конкретні системи: попри потужну підтримку України з боку США та їхніх союзників протягом останніх 18 місяців, є низка обмежень на західну військову допомогу. Жодна з наявних у країн НАТО систем не має бути недосяжною для України.
Участь у протиповітряній обороні в гуманітарних цілях: російські війська продовжують атакувати цивільне населення і інфраструктуру за допомогою безпілотників і ракет. Багато з цих атак відбуваються досить близько, щоб загрожувати чинним членам НАТО, таким як Румунія.
Країни НАТО могли б домовитись про безпосередню участь у протиповітряній обороні України для захисту українського цивільного населення та інфраструктури. Це може передбачати поєднання систем ППО, розміщених на території НАТО, і розгортання сил і засобів протиповітряної оборони Альянсу на Заході України і на території НАТО поблизу України. Щонайменше має бути забезпечена можливість убезпечити Україну на захід від Дніпра (в тому числі Київ, Одесу і Львів) від російських атак.
Ці чотири кроки — і, можливо, інші — могли б стати зобов’язаннями НАТО перед Україною за статтею 5, обговореними й узгодженими в рамках Ради Україна — НАТО.
Зауважте, що така формула не встановлює територіальних обмежень на застосування статті 5. Це означало б, що окупована Росією територія отримала б статус довгостроково окупованої. Натомість вона конкретно визначає тип відповіді, яку НАТО надаватиме відповідно до статті 5, не визнаючи жодних обмежень щодо підтримки НАТО у відновленні кордонів України станом на 1991 рік.
У цьому контексті слід нагадати, що НАТО прийняла Західну Німеччину до свого складу, коли Східна Німеччина все ще перебувала під радянською окупацією, і що ЄС прийняв Кіпр до свого складу, хоча північна частина Кіпру перебувала під контролем Туреччини.
Якби НАТО зробила ці кроки сьогодні — без жодної офіційної декларації про членство України в НАТО — це не спричинило би жодної реакції з боку Росії, окрім тієї, яку вона вже робить. Насправді це викрило б блеф Росії щодо того, що такі кроки, або навіть саме членство в НАТО, є певною червоною лінією.
