Путін, Трамп і Сі Цзіньпін контролюють найпотужніші арсенали на планеті. Їм слід серйозніше ставитися до ядерних ризиків.
Страх може паралізувати, але іноді він рятує світ. Не раз під час холодної війни спільний жах перед ядерним знищенням змушував американських і радянських лідерів зупинятися та шукати розумніші способи управління арсеналами, чия потужність виходила за межі здорового глузду й будь-якої міри.
Іноді саме жах, який відчували суперницькі наддержави, дозволяв запобігти неминучій катастрофі. Так сталося, коли Джон Ф. Кеннеді та Микита Хрущов пішли всупереч прихильникам жорсткої лінії та поклали край Карибській кризі 1962 року.
Читайте також: The Guardian пророкує падіння трьох диктаторів: як кінець епохи Путіна, Трампа та Нетаньягу поверне світові надію [1]
В інших випадках позитивний вплив страху проявлявся не одразу. Нещодавно вийшов фільм «На межі війни», присвячений 40-річчю зустрічі Рональда Рейгана та Михайла Горбачова в Рейк’явіку.
Саміт, що проходив у тісному, за чутками населеному привидами будинку на березі моря, був напруженим і викликав відчуття клаустрофобії. Дипломати, які брали в ньому участь, згадували двох офіцерів — американця та росіянина, — які стояли за дверима переговорної зали лідерів, тримаючи в руках «ядерні валізки», за допомогою яких вони контролювали загалом 60 тисяч ядерних боєголовок.
Зустріч, що відбулася в жовтні 1986 року, тоді була сприйнята як невдача. Однак згодом державний секретар Рейгана Джордж Шульц зазначив, що саме вона заклала основу для подальших договорів, які призвели до ліквідації цілих категорій ядерної зброї.
Горбачов назвав Рейк’явік місцем, де було запущено процес, що зрештою привів до завершення холодної війни. Важливим проривом стало взаємне усвідомлення американським і радянським лідерами того, що вони бояться та ненавидять ядерну зброю і — на подив своїх найвойовничіших радників — прагнуть повністю ліквідувати її, можливо, вже протягом десяти років.
Читайте також: Як США та Ізраїль зламали систему безпеки на Близькому Сході — і чому це обернеться кінцем Ізраїлю [2]
Переговори зірвалися через суперечку навколо концепції «взаємно гарантованого знищення» (MAD) — доктрини, згідно з якою для запобігання війні ядерний конфлікт має гарантувати загибель усіх сторін.
Сьогодні світ зіткнувся з новою проблемою — наймогутніші держави недостатньо налякані власною ядерною силою. США, Китай і Росія прагнуть розширювати або модернізувати свої ядерні арсенали. Через це вони або не бажають брати участь у переговорах щодо контролю над озброєннями, або дозволили припинити дію раніше укладених угод.
Сполучені Штати тривалий час докладали зусиль, щоб не допустити появи нових членів «ядерного клубу», хоча з міркувань Realpolitik фактично змирилися з тим, що Індія, Ізраїль і Пакистан створили власну ядерну зброю.
Погляди Дональда Трампа на ядерні перегони складно оцінити однозначно. Ще у 2016 році, будучи кандидатом у президенти, він заявив, що Японії, можливо, було б краще мати власну ядерну зброю для стримування Північної Кореї, ніж покладатися на захист Америки.
Тепер, під час свого другого президентського терміну, він прагне продавати ядерні технології таким партнерам, як Саудівська Аравія та Південна Корея, з меншими обмеженнями та гарантіями, ніж це передбачалося в попередніх аналогічних угодах.
Усередині країни Трамп пообіцяв побудувати систему протиракетної оборони «Золотий купол», щоб захистити Америку від ракетного удару. Однак, попри видиму щирість цього наміру, він постійно вступає в конфлікти з Канадою, територія якої необхідна для розміщення радіолокаційних станцій, що зробили б таку систему повністю ефективною.
Лідер Китаю Сі Цзіньпін відкрито виступає проти ядерних воєн. Йому чужий революційний фанатизм Мао Цзедуна, який у 1957 році в Москві шокував лідерів комуністичного блоку, заявивши про готовність прийняти ядерний конфлікт, що може знищити половину людства, оскільки «імперіалізм буде стерто з лиця землі, а весь світ стане соціалістичним».
Китай епохи Сі Цзіньпіна прагне до середини століття стати настільки могутнім, щоб жодна інша держава не могла і не наважувалася кинути йому виклик. Світова війна лише завадила б цьому піднесенню.
Водночас Китай відкидає заклики США взяти участь у тристоронніх переговорах з Росією щодо контролю над ядерною зброєю. Китайські посадовці стверджують, що китайський арсенал, хоча й зростає, усе ще значно поступається арсеналам інших великих держав.
Хоча Китай, можливо, й не схвалює ядерні боєголовки та ракети Північної Кореї або спроби Ірану створити атомну бомбу, він, схоже, значно менш схильний, ніж десять років тому, підтримувати чи забезпечувати виконання міжнародних санкцій, спрямованих на стримування ядерних амбіцій цих країн.
Китай також не погодився на вимоги США використовувати свою економічну вагу для двостороннього тиску на ці держави. З огляду на те, що Північна Корея вже володіє ядерною зброєю, а іранські правителі побоюються за власне виживання, для зміни їхніх розрахунків знадобилися б заходи, які становили б загрозу безпеці самих режимів.
Китай не чинитиме такого тиску, оскільки більше побоюється американських кампаній зі зміни режимів, ніж того, що держави-вигнанці, які перебувають у сфері його впливу, отримають ядерну зброю.
Як і не вперше, найразючіші зміни стосуються Росії за президентства Володимира Путіна. Далекий від прагнення до світу без ядерної зброї, Путін сьогодні використовує ядерні погрози та політику балансування на межі війни, щоб залякувати інших і вимагати ставитися до його збанкрутілої мафіозної держави так, ніби вона досі залишається наддержавою.
Холодна війна була епохою жорстокості та страху. І все ж іноді саме страх перед глобальним знищенням спонукав лідерів до великих вчинків. Сьогодні люди, які стоять на чолі Америки, Китаю та Росії, не позбавлені страхів. Але надто часто їхні побоювання мають егоїстичний і вузьконаціональний характер.
Порятунок світу? Нехай про це турбується хтось інший.
Джерело: The Economist. World leaders are losing their terror of nuclear war
The Economist