Вкласти гроші в нерухомість на початку XX століття не прагнув лише лінивий. Держава найактивнішим чином сприяла будівництву житла у містах.
Щоправда, не обходилося без певних бюрократичних бар’єрів, які, втім, переважно мали корисну мету: забезпечення порядку в забудові та гарантування безпеки будівництва.
Щоб звести будь-яку приватну будівлю, належало отримати дозвіл міської управи. До письмового прохання власник садиби докладав завірений міським землеміром план садиби з позначеним місцем нової будівлі на ділянці садиби, його проектні креслення, підписані автором проекту, та документ з підписом архітектора чи іншого техніка, який брав він зобов’язання відповідального за будівництво. Але, це був тільки початок. Під час будівництва необхідно було отримувати окремий дозвіл на будь-які дії (огорожа будівництва парканом, зведення сарайчика у дворі або навіть зміна ширини віконного отвору). За дотриманням усіх цих вимог стежив поліцейський пристав і, навіть, сусіди.
Турбот із кредитами було ще більше. Наприклад, архітектор В. Городецький, споруджуючи за власним проектом прибутковий будинок підвищеного комфорту на Липках (усім відомий «будинок з химерами»), за два роки подав понад 30 заяв про надання кредиту, підтверджуючи можливість його виплати.
Для отримання кредиту у банку чи кредитному товаристві були потрібні заява та довідка про прибутковість свого майна. З відповідної установи надсилався архітектор, який знову все перераховував, оцінював вартість майна позичальника, його прибутковість. Окремо оцінювалася вартість землі. Після цього Київське товариство взаємного кредиту або Київський земельний банк надавали відповідний кредит, як правило, 60-70% вартості майна. Популярними були довгострокові кредити на 38 років і 4 місяці під 4-5%. Найбільшого відсотка на кредит виставляли фізичним особам — до 10%. Виплата відсотків та позички суворо відстежувалася, періодично (раз на півроку) майно переоцінювалось, і власник мав можливість отримати новий кредит.
Серед домовласників була поширена зручна практика: вони спочатку віддавали під заставу старе нерухоме майно у своїй садибі, і отримані кошти біля старих забудов швидко зводили прибутковий будинок. Ще незаселений або навіть недобудований будинок домогосподар відразу віддавав під більшу заставу і будував далі (черговий прибутковий будинок або один або кілька флігельків). Таким чином, за кілька років повністю забудовувалися садиби, які починали приносити великі прибутки. Швидкість забудови не повинна відбиватися на якості: домовласників змушували дотримуватися суворих правил. Зведення будинку велося у два будівельні сезони: у першу весну-осінь піднімали стіни та вкривали дахом будинок, у наступні — проводили внутрішні оздоблювальні роботи.
Коли позичальник не міг виплачувати кредитні відсотки, його «новобудову» продавали з публічних торгів, оголошення про які розміщували в пресі. Цікаво, що розореному власнику повертали різницю суми між наторгованими коштами та його боргом, якщо майно продавалося за великі гроші.
Окрім приватних домовласників існували товариства співвласників квартир, які будували прибуткові «будинки на паях». Внісши 30% вартості будівництва, кожен із співвласників отримував потім свою частку прибутку, а крім того, міг вибрати собі квартиру в майбутньому будинку, розпланувавши її на власний смак, користуватися електроенергією за зниженими тарифами.
Звичайно, не обходилося без шахрайства. Попадалися охочі швидко заробити на ажіотажі довкола житла. Вони використовували неякісні будівельні матеріали, порушували технології, що призводило до нещасних випадків та навіть катастроф. Особливо важким для Києва видався 1911 рік, який став переломним у будівельній практиці міста. Декілька трагедій, пов’язаних із падінням новобудов, сколихнули не лише Київ. Спочатку тріснула одна із внутрішніх стін «хмарочоса» Гінсбурга. Після цього впали ліси на будівництві на вулиці Ковальській, 3 (Горького, тепер Антоновича). Влітку впав будинок братів Цейтліних на вул. Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксаганського). Одного дня у червні дали тріщини три фешенебельні будинки в центрі — на вул. Володимирській, Великій Васильківський та Великій Житомирській. Найтрагічнішою була руйнація доходного будинку на вул. Львівській (тепер Артема, 14а) – постраждалих кілька днів шукали під завалами.
І все одно власників найманого житла ставало дедалі більше. Свої прибуткові будинки зводили не лише бізнесмени, купці, а й архітектори, інженери, актори, навіть викладачі університетів. Наприклад, інженер Г. Позняков став одним із найбагатших людей Києва саме завдяки прибутковим будинкам та мебльованим кімнатам, які зводив рік у рік на доходи від раніше збудованих будинків.