Цимбали – історія

Цимбали - історія Поштівка image 1
6 Жовтня 2016, 10:05

Цимбали — струнний музичний інструмент. Складається з дерев’яного корпусу, прямокутної, частіше трапецієвидної форми з натягнутими над ним струнами. Верхня дека виробляється із ялини або смереки, нижня — із явора.

Існують такі різновиди народних цимбалів: бурдонові бойківські цимбали: розмір деки 35-45 см прямокутної форми, грають стоячи, тримаючи одною лівою рукою; гуцульські мелодичні цимбали: розмір деки 60-90 см, грають сидячи або стоячи за наявності спеціального ремня; подільські цимбали: розмір деки 50-60 см, подібні до гуцульських за формою деки. Звук видобувається ударами паличок по струнах (Гуцульщина, Покуття, Тернопільщина, Наддніпрянщина), або гнучким вербовим прутиком (Бойківщина).

Репертуар: весільні марші, надобридні, полечки, гопачки, вальси, козачки, народні фокстро, гуцулки до співання, гуцулки до танцю, коломийки тощо. В Україні, як народний інструмент відомі з 17 століття. Зафіксовано використання цимбалів у складі народних ансамблів (троїсті музики) на Гуцульщині (грають мелодію), Тернопільщині, Покутті, Наддніпрянщині (грають супровід), Бойківщині (грають бурдоновий супровід). Сучасне виробництво цимбал побутує на Гуцульщині.

Цимбали історія

З історії цимбалів

На думку вчених, різновиди цимбалів існують уже майже три тисячі років. Цей інструмент був поширений всюди — у Китаї, Південно-Східній і Середній Азії, на Близькому Сході. Це засвідчують і давні зображення, що збереглися до наших днів. Зокрема на ассирійському кам’яному барельєфі в Куюнджиці викарбовано музиканта, що грає на гуслеподібному інструменті, як наші народні цимбалісти — почепивши за довгого ременя на шию і вдаряючи паличками по струнах. Живим свідченням далекої минувшини цимбалів є стародавній арабський прародич інструмента — сантир (писантир), який зберігся в Єгипті. Цікаве мовне походження терміну «цимбали». У давній Елладі під час свят лунав примітивний музичний інструмент у вигляді металевого тазу — «кімвал», або «цимбалум», як його пізніше назвали римляни. Згодом ця назва поширилась по усій Європі — нею стали називати подібні струнні інструменти. Проте були й противники цимбалів та їхньої назви. Він «власне, до музики не належить»,— запевняв учений початку XVII століття Преторіус. Ще раніше, 1536 року, Оттомар Луциній констатував, що цей «інструмент є неблагородним через галасливе звучання». В Італії цимбали охрестили «інстроменто ді порко», тобто «свинячий інструмент». Зневажальних назв прибрав він свого часу і в Німеччині. Починаючи від XVI століття не бракує повідомлень і згадок про цимбали в писемних джерелах, а дещо згодом — в усній творчості східнослов’янських народів. При дворі московського царя Михайла Федоровича Романова грали цимбальники «Потєшной палати». У «Другій книзі царств» видатного білоруського гуманіста і просвітителя Франциска Скорини читаємо: «…гудяху бо на гуслєх на смицєх на цимбалєх й на трубах й бубнєх». Український лексикограф, поет і друкар Памво Беринда у своїй праці «Лексикон славеноросскій и имен толкованіє» робить спробу надати цимбалам слов’янської назви: Цимбали, -бал, ж. мн. 1) Цымбалы. Шевч. 137. Ла словах, як на цимбалах, а на ділі, як на балабайці. Ном. № 2989. 2) Родъ вышивки. Чуб. VII. 427. Ум. цимбалики.

Цимбали – історія