Суботник чи толока?

Суботник чи толока? Поштівка
27 Вересня 2016, 14:52

Суботник

Навесні або і в інші пори року ми виходимо на прибирання території чи робочого приміщення. Працюємо безоплатно. Як і в радянські часи, називаємо такі роботи суботниками. В радянській школі нас учили, що в 1919 році 15 робітників у депо залізничної станції Москва-Сортувальна по закінченню роботи в ніч із суботи на неділю безплатно відремонтували три паровози. Комуністичний вождь Ленін зрадів і написав статтю «Великий почин». Суботники стали радянською традицією. Упродовж багатьох десятиліть численні пропагандисти наводили їх, як приклад того, що Комуністична партія виховала нову людину. Ця нова людина задля народної влади працює безоплатно.

Толока

Однак варто зазирнути в енциклопедії чи тлумачні словники і можна дізнатися, що спільні безоплатні роботи для виконання певних завдань є дуже давньою традицією, відомою в багатьох народів. В українців такий звичай називається толока, у білорусів – талока, у поляків – тлока, у північних росіян – помочь. Деякі лінгвісти вважають слово «толока» запозиченням із балтійських мов (ймовірно з литовської). В українській мові толокою також називають громадське пасовище або взагалі вільну ділянку біля села, де молодь збирається гуляти, тобто щось спільне, загальне. Звідси й вираз «працювати толокою» – разом і слово «толока» – спільна робота.

Толоку згадували в своїх творах Тарас Шевченко, Марко Кропивницький, Грицько Григоренко, Андрій Головко, Михайло Стельмах і інші письменники.

«Без толоки – як без руки, ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш» – так в українському прислів’ї зафіксовано значення давнього звичаю.

Толокою виконували найважчі роботи в полі – орання, сівба, жнива, – а також господарські справи – будування хати, копання криниці тощо. Громадські будівлі (церкви, школи, читальні, млини) споруджували майже виключно толокою. Залежно від виду робіт були толоки чоловічі, жіночі, мішані, молодіжні. На будівельних роботах, сінокосах, вивезенні гною працювали чоловіки. У згрібанні й скиртуванні сіна брали участь також дівчата і жінки. На толоках за участю жінок найчастіше терли льон, скубли вовну, пряли, дерли пір’я. До чищення капусти і кукурудзи («лупейки») сходилась виключно молодь. Види робіт, які виконувались толокою, нерідко мали територіальні особливості. Так, у центральних районах та на Лівобережній Україні толоку влаштовували під час жнив і дуже часто при будівництві житла. У Карпатах толока була менш поширеною, все ж влаштовувалась при вивезенні дерева з лісу на будівлю, під час сінокосів, при чищенні кукурудзи і капусти.

Час влаштування та тривалість толоки залежали від характеру, обсягу та трудомісткості запланованих робіт. Запрошені до сінокосів працювали від зорі, “при росі”; до будівельних робіт – від самого ранку до вечора; дерти пір’я – з обіду до пізньої ночі; кукурудзу й капусту чистили тільки ввечері.

Толоки були добровільною справою. Але сходилися на толоку найчастіше після попереднього запрошення. Зазвичай люди не відмовлялися. Не піти на толоку – означало образити господаря. До того ж, ніхто ж не знає, що станеться з ним завтра, чи не буде потрібна і йому допомога. Приходили цілими родинами, іноді навіть забувши про колишні кривди і образи. Подекуди існував звичай приходити до односельців без запрошення, про потребі допомоги в якійсь важливій роботі, що вимагала значних затрат сил. Хоч би яка була важка робота, толоки завжди проходили з піснями та жартами. Тому на перший погляд нагадували якесь свято з певними трудовими обрядами. Господарі були особливо привітними і люб’язними, навіть у випадку незадоволення якимось робітником не дозволяли собі зробити йому зауваження.

Особи, на користь яких працювали, частували робітників і зобов’язані були взяти участь у подібній толоці. Але траплялося так, що господар не міг нічого запропонувати толочанам, а допомогти все одно було потрібно. Добровільно чи за рішенням громадського уряду збирались на невідкладні роботи до тих сімей, де дорослі члени були хворими чи немічними. Ця допомога надавалася без жодної компенсації. Найчастіше громада допомагала вдовам, солдатам, сиротам, постраждалим від стихії (наприклад, повені чи пожежі). Останнім усім селом у стислий строк зводили житло.

Вислів «працювати за спасибі» у даному випадку не був саркастичним. Адже спасибі, щире і відверте, варте найважчої роботи. Інакше селяни не могли: що візьмеш з удовиці, із сиріт? Їм дати треба, а не взяти у них – так думали всі українці, за дуже рідкісними винятками. І працювати «за спасибі» не вважали принизливим. Навпаки, вбачали у цьому свій обов’язок.

Коли влаштовували толоку під час жнив, у спеку, то робили величезні своєрідні «термоси» з холодною водою. Біля ниви ставили велику діжку, а в неї – ще одну, трохи меншу. Порожнє місце між стінками набивали тирсою. навіть спекотливого дня вода в такій діжці залишалася прохолодною і добре вгамовувала спрагу. Тож толочани могли почуватися більш комфортно. Такі «термоси» забезпечували господарі або, якщо працювали на вдову чи іншу бідну людину, самі толочани.

У повсякденному житті громади велика толока не була таким вже й частим явищем. Як правило, переважала мала толока, в якій брали участь лише окремі сусіди.

Супряга і оденки

Окрім толоки, існувала й така форма кооперації, як супряга. Вона полягала в тому, що господарі (зазвичай сусіди) на деякий час об’єднували свою худобу та сільськогосподарський реманент і спільно виконували певні роботи на землі, спочатку в одного, потім у іншого. Так, наприклад, для оранки селяни об’єднували дві-чотири пари волів (такої кількості худоби в одному господарстві зазвичай не було), які вправно тягли важкий плуг, спочатку по одній ниві, потім – по іншій. Окрім орання до супряг вдавалися при вивезенні гною та перевезенні снопів.

На відміну від толоки, де економічний чинник часто був непомітним, у супрязі він був очевидний. Адже окрім бажання допомогти мали на оці й власні цілі. І це допомагало селянам виживати. У супрягу вступали сусіди, або родичі, чи куми.

Серед жінок були поширені роботи, які називалися оденки. Господині збиралися взимку в одній хаті і робили свою роботу: шили, вишивали тощо. Дуже часто працювали всі разом, щоб комусь допомогти. А потім робили на користь іншої господині.

 Толока на пана

Толокою називалася і спільна робота членів територіальної громади (села, волості) на користь князів і шляхти. Ще в 13 столітті у Галицько-Волинському літопису і в час правління великого князя литовського Гедиміна в 14 столітті зафіксовано колективні роботи підданих на свого пана. У 15 столітті толока фіксується як постійна трудова повинність для окремих, здебільшого призамкових, сіл, хоча й обмежена одним днем на рік. У 16 столітті сільські громади були зобов’язані відбувати від 2-х до 10-ти толок на рік. Толоки скликалися для будівництва укріплень, доріг, мостів, гатей, великокнязівських і шляхетських дворів та підтримки будівель у належному стані, а також для виконання різноманітних сільськогосподарських робіт. Платою за такі колективні роботи було частування всіх робітників, хоча часто траплялося, що толоку піддані відбували «о своем хлебе». В Російській імперії толоку, як додаткову робочу повинність кріпаків, було ліквідовано в 1847-1848 роках.

Проте толока, як інститут звичаєвого права і добровільної самодопомоги, протривала далі. Вона не втратила свого значення і понині.

 У наш час

Толока, супряга в наш час побутують не лише в селі, але і в місті.

Кілька років тому в місті Ірпені на Київщині жителі нашого кутка скаржилися у водоканал, що вода у водогоні ледве тече тоненьким струменем. Керівництво водоканалу в свою чергу скаржилося нам, що труби згнили, а грошей на їх заміну немає. Тоді ми купили пластикові труби, викопали траншеї і провели водогін власним коштом.

Толока, супряга згуртовують людей, привчають до взаємовиручки, взаємодопомоги – прекрасних рис нашого народу.

 Анатолій Зборовський, для газети «ПОШТІВКА»

Суботник чи толока?